mail@urok-ua.com

Про що розповідає історія рідного краю

Екскурсія до Уманського музею культури та побуту

Автор: учитель української мови і літератури Гніденко Ольга Борисівна

учитель української мови і літератури Гніденко Ольга БорисівнаМатеріал містить відомості про літературне краєзнавство, розширює і збагачує знання про рідний край, реалізує інтерес до вивчення літературного та культурного надбання Уманщини, присвячений 60-й річниці утворення Черкаської області.


 

 

Ми знаходимося в музеї культури і побуту філії Уманського краєзнавчого музею Уманщини. Експозиція розміщена в будинку, побудованому наприкінці ХІХ ст.

Будинок був побудований для військових. З 1922 по 1925 роки тут проживав Григорій Іванович Котовський – відомий герой громадянської війни.

Умань – одне із старовинних міст України. Перша письмова згадка про Умань як місто датується 1616 роком.

Протягом 1609 – 1616 років була побудована Уманська фортеця. В 1609р. магнат Калиновський одержав від польського сейму землі під назвою «Уманська пустош», що свідчило  про відсутність господаря на цій землі.

У результаті частих ворожих навал на місто історичні пам’ятки тих часів не збереглися.

З середини ХVІ  ст. Умань увійшла до складу Речі Посполитої. В ХVІІ – ХVІІІ ст. місто перетворюється на  один із центрів визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі.

В 1768 р. Умань стає центром народного антифеодального повстання «Коліївщина» під проводом Гонти і Залізняка.

В 1793 р. Умань увійшла до складу Російської імперії. В той час землями володіє С. Потоцький, який починає у 1796 р. будівництво парку «Софіївка».

В силу таких історичних обставин архітектурна забудова міста почала формуватися лише наприкінці ХІХ ст., коли Умань стає центром військових поселень Київської та Подільської губерень.

Поступово місто впорядковувалося. Сформувався центр, нарізалися вулиці. Серед них вул. Садова, Велика Фонтанна,  Слобідка. До міста у великій кількості приїздили будівельники, купці, міщани, військові і цивільна знать. Умань навіть стає дещо   схожою на Київ.

Зростання міста змушувало будувати торгові ряди, управи, культові споруди і навчальні заклади. Уздовж Миколаївської вулиці (нині Радянська) були побудовані красиві споруди з великою кількістю деталей архітектурного декору:  обрамлення дверей, вікон, карнизи, пілястри.

До споруд такого типу можна віднести Базіліанський монастир, Миколаївську церкву, торгові ряди. Найстарішою архітектурною пам’яткою міста є торгові ряди (1780 р.). Торгові ряди перебудовані за проектом архітектора Тапінгера.

Найкрасивішою монументальною спорудою в місті був Успенський костьол, збудований у стилі пізнього класицизму (1826р.) архітектором Ціпріаном Годебським.

За кошти уманчан побудована Миколаївська церква, закладена в 1813 р. У першій половині ХІХ ст. Умань привертає увагу громадськості в Росії і за кордоном.

Побудова парку «Софіївка» і прославлення його в розповсюдженій на польській і французькій мовах поеми Трембецького «Софіївка» сприяли  організації  подорожей до Умані  представників аристократичної верхівки. Для їх потреб у місті було  збудовано 9 готелей, працював театральний цирк та 6 кінематографій.

Умань у  другій  половини ХІХ ст. і початку ХХ  ст. мала виразний характер дворянсько – купецького міста.

Значному зросту торгівлі сприяла побудова в 1890 р. залізничної гілки «Умань – Козятин», а згодом лінії «Вапнярка – Цвіткове» через Христинівку.

Зростання чисельності міського населення в ХІХ ст., масштаби будівництва призвели до збільшення потреби в домашній обстановці.

Світ речей певної епохи несе в собі інформацію про час їх створення, рівень культури, розвитку художніх промислів та ремесел, пов’язаних з  виробництвом меблів та  інших речей.

Форми меблів розвивалися з архітектурою певних історичних періодів, елементи яких проявлялися у виготовлених  меблях.

Риси класицизму, бароко, готики знайшли відображення як в архітектурі міста, так і в убранстві квартир, меблів розбагатілого купецтва, яке складало в другій половині ХІХ ст. значну частину міського населення.

Так, наприклад, надзвичайно поширеним у цей час комод був характерним для недорогих квартир і майже не зустрічався в багатих. Комод використовувався для зберігання постільної та іншої білизни.

Приблизно в цьому середовищі побутувала і багатофункціональна так звана «слов’янська шафа», що поєднувала в собі гардероб, полиці для білизни, висувні шухляди, що було дуже зручним у маленьких квартирах.

Меблі того часу були покриті темним лаком, що приховувало текстуру дерева. Це було характерною ознакою того часу.

Сурова урочистість прямокутних форм буфета поєднувалася з елементами барочного декору, що являв собою рельєфну різьбу анімалістичного характеру (зображення звірів, птахів).

Декор, вписаний у прямокутні рамки  створок  буфету,  і посилює  гру світотіней. Верх шафи прикрашений фронтоном у стилі бароко. Скульптурна різьба з рослинними мотивами динамічна і складає враження розкоші й урочистості.

Колони по краях дверець не несли конструктивного  навантаження, а застосовувалися  виключно як декоративний елемент.

В епоху бароко широко застосовувалися такі матеріали  оздоблення: кістка, черепаха, фарфор, перламутр.

У кінці ХІХ ст. інтер’єри насичуються дзеркалами. Цьому сприяє зріст фабричного виробництва дзеркал.  Тодішнім дзеркалам притаманний був стиль бароко, хоча форма та основні конструкції виконані в класичних традиціях: прямі витончені ніжки, виконані з різноманітних елементів, циліндрів, кругів.

У другій половині ХІХ ст. європейські, російські та українські інтер’єри неможливо було уявити без гнутих віденських меблів. Їх винахідником був віденський мебляр Тонет. Вигин деревини під впливом пари відомий з давніх часів. Геніальність  віденського мебляра полягала  в самій думці пристосувати цю техніку до фабричного виробництва, що мало досить перспективне майбутнє   для меблевої промисловості. В 1850р. був створений перший стілець із  гнутих елементів. Простота зовнішнього вигляду, висока міцність, дешевий спосіб виробництва відповідали тодішнім вимогам цієї епохи, для якої характерними були швидке зростання міст, будівельний бум, що стрімко збільшило потребу в меблях.

Віденська фірма «Брати Тонет», заснована в 1853р., проводила продаж меблів через власні магазини і склади, що були в Москві, Петербурзі, Києві, Одесі. Гнуті меблі виготовлялися з різних порід дерева: дуба, горобини, клена, ясена та інших.

Тодішній інтер`єр неможливо було уявити без різноманітних речей, які створювали затишок  в оселях, відповідали захопленням господарів. В експозиції представлений механічний грамофон, дія якого заключалася у використанні напруги завідної пружини.

Також ви можете побачите піаніно тих часів  фірми «Зеттер і Вількельман». Цей інструмент побував у різних країнах на музичних конкурсах, про що свідчать написи на основі інструмента та тіснення на його корпусі.

Крім того в експозиції  представлені різноманітний  посуд тих часів, канделябри, гасові лампи, годинники, які були у широкому вжитку наприкінці ХІХ ст.

Про побутове обладнання, виробниче знаряддя, селянський побут, посуд, народний одяг та мистецтво розповідає експозиція залу селянського побуту.

Територія нашого краю була густозаселена, бо мала сприятливі умови, рельєф, воду, родючі чорноземи. Тому селилися тут люди надовго, вкорінювалися родами, поколіннями. Тому поряд з містами забудовувалися сільські поселення, де основним житлом була хата.

Обмежена кількість лісу в зоні лісостепу вимагала використовувати у будівництві, крім дерева, глину, солому, очерет, лозу, камінь, які гармонійно поєднувалися. На садибах,  крім житлових,  були господарські будівлі: клуні, комори, погреби та інші.

На Уманщині хати обмазували рудою глиною, а білили білою. Дах був солом`яний із в`язаних снопів (опокотів). Такий дах завершувався високим гребнем.

Вікна були невеликі (4-6- шиткові). У такій хаті було прохолодно влітку і тепло взимку.

На початку ХХ ст. на Уманщині широко застосовувався настінний розпис. Найчастіше прикрашали орнаментом фризи вздовж причілкової та фасадної стіни. В лініях  і завитках орнаменту відображалися уявлення, тісно пов`язані з побутом і працею  українського народу.

В експозиції фотографії хат з настінними розписами Ірини Гоменюк, уродженки с. Родниківки Уманського району.

Прикрашали хати дерев’яним  різьбленням. Частіше за все використовувалися різні дерев’яні наличники. В різних регіонах України вони набували своєрідних форм. В експозиції – стенд зі зразками таких наличників.

Різьбленнями прикрашали посуд та дерев`яні предмети хатнього і господарського вжитку: рублі і рублики для прасування білизни, праники для прання, макогони, дерев’ яні тарілки для хліба.

Дерево використовувалося для виготовлення меблів, столів, лавок, ослонів  та господарського знаряддя: ціпа, рогачів, коцюби, вил.

Виготовляли різноманітний дерев’яний посуд: мірки, туєски для меду, ложки, товкачики та макогони, тарілки.

З давніх часів в народі користувалися глиняним посудом, його практичність та художні якості високо цінувалися. Селяни любили  глиняний посуд за здатність зберігати свіжість молока й води, надавати особливого смаку їжі, що готувалася в ньому. Розмальовані миски використовувалися не лише в побуті – у багатьох місцевостях існував звичай виставляти їх у мисниках для прикраси оселі. Посуд із глини виготовляли на гончарному кругу. Найчастіше виготовляли глечики різноманітних форм  і  розмірів, а також  макітри, горщики, гладущики, слобки та інші різновиди гончарного посуду.

Життєвою основою селянина було землеробство та тваринництво. Це й хліб,  і до хліба,  і одяг, і взуття.

Невід`ємною частиною занять кожної селянської родини були обробка рослинного волокна (льону, конопель) та тваринницької продукції з метою виготовлення з них тканини, одягу, взуття.

Так, коноплі та льон виривали восени, в’язали в  невеличкі пучки,  вимочували   їх протягом 3-х тижнів. Вимочували їх у ставках, річках, копанках або в  ночвах,  потім висушували і били.

Після висушування льон та коноплі м’ яли на бительні та терли на терниці. Далі волокно микали на гребні для того,  щоб надати йому одного напрямку. Потім микали жички та вичісували дерев’яною та щетинною гребінкою. Далі пряли на веретені  та на прялці. В експозиції музею, зверніть увагу,  є прялка, веретено.

Широко використовувалася  і тваринницька  продукція. Так,  вовну з овець стригли,  добре мили, сушили, скубли, били і вичісували на дерев`яних гребнях. Кращу м’ яку вовну пряли, а з відчосу виготовляли грубу тканину, повсть.Тому основні потреби одягу, інтер`єру і господарства забезпечувалися полотном і сукном.

Український народ свято зберігав давні традиції не тільки в народній архітектурі, побуті фольклорі, але і  в одязі. Матеріалом  для одягу були шкіри тварин з хутром і без нього, вовна, рослинне волокно. Взуття шили зі шкіри: черевики, чоботи, постоли, з лика плели личаки.

В експозиції музею  представлений верхній одяг: кожух, свита, полька, чоловічі і жіночі сорочки, взуття.

Український народний одяг – яскраве і самобутне культурне явище, котре розвивалося і удосконалювалося протягом століть.

Комплекс жіночого народного вбрання Уманщини складається з натільного  одягу (сорочок, запасок), а також спідниці і фартухів із краму, безрукавного одягу – корсеток.

Основними елементами чоловічого вбрання були сорочки, штани, безрукавки, свити, кожухи, жупани, пояси.

Пояси носили жінки і чоловіки.  Вони були найрізноманітніші. Вузькі, широкі, короткі і довгі. По оздобленню поясів, як правило,  судили  статок його господаря. В експозиції представлені пояси людей середнього достатку.

Особливе значення мали головні убори. Чоловіки стригли волосся під макітерку і носили солом`яний бриль влітку та хутряну шапку взимку.

Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси і носили вінки із зібраних та висушених квітів, заплітали у вінки стрічки. Такі головні убори  служили не тільки прикрасою, а й були своєрідним оберегом від злих сил. На весіллі коси розплітали та ховали під хустку та очіпок. З кінця ХІХ ст. для дівчат і жінок основним головним убором стають різні хустки.

Готуючись у доросле життя,  дівчата заздалегідь збирали придане  і складали його в скриню. Це домотканні рядна, скатерки, покривала, рушники, сорочки на щодень і на свята,  весільні сорочки.  Таких предметів у скрині могло зберігатися до тисячі. В експозиції музею  представлена дерев’яна скриня, кована залізом.

Орнаментовані рушники, наволочки, облямівки, простирадла оживляли  інтер’єр селянського житла. Прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково – обрядових дійств. У експозиції представлена вишита весільна сорочка. Яскраві червоні та чорні кольори вишивки були типовими для оздоблення дівочої весільної сорочки.  Для вишивки чоловічої сорочки використовували інші кольори.

За своєю художньою суттю вишивка близька до інших видів народного мистецтва: декоративного розпису, килимарства, різьби по дереву, узорного ткацтва. Разом вони доповнювали одне одного.

За функціональним призначенням розрізняли рушники побутові (утиральники), рушники для прикрашання (кілкові), які розвішувалися над вікнами та простінках між ними, рушники обрядові, якими обрамляли ікони у красному кутку хати, весільні та вінчальні рушники, церковні та ритуальні.

У вишивках зустрічаються сюжетні композиції із старослов’янськими обрядами божеств, що уособлювали сили природи: жіноча фігура з піднятими руками – це символ «Берегиня».

В експозиції представлені рушник святковий, вінчальний (з віночком, короною та воїном на коні), церковний, весільний 1914 р., оберіг (з берегинею), святковий рушник над іконою.

Сучасне народне декоративно-прикладне мистецтво України – складне і багатогранне явище культури. Воно охоплює всі види народної творчості: вишивку, розпис, узорне ткацтво, художню обробку дерева, гончарство, писанкарство.

З давніх – давен  наш край славився своїми талантами. Далеко за межами Уманщини знають роботи славних земляків-гончарів, вишивальників, ткачів, майстрів декоративного розпису.

Розмальована красива хата завжди була гордістю доброї господині, показом її таланту і майстерності.

Поява на початку ХХ ст. мальвок – невеличких малюнків на папері для прикрашання,  поклало початок розвитку декоративної графіки. Майстром цього виду мистецтва стали сестри Ірина й  Софія Гоменюк,  Олена Поліщук з Умані.

Особливе місце в зібранні музею займає колекція творів Ірини та Софії Гоменюк з с. Родниківки (колишня Війтівка).

Барвистий світ мальовничої природи викликав в уяві дівчат все нові і нові орнаменти з квітів, коників, півників і зубчиків, якими вони з любов’ю розписували стіни хат. Художниці не копіюють квіти, зображають їх не натуралістичними, а так, як їм підказує їх естетичне чуття. Вони створюють квіти-думи, квіти-фантазії. Композиції завжди динамічні, кольори яскраві і сонцесяйні.

Роботи Ірини Остапівни – це своєрідне бачення світу та відображення його в образах. Наприклад, облисівший вічний жених-птах на картині «П’ять разів одружитися», ніби солдати в почесній варті стоять квіти в роботі «Біля невідомої могили».

Софія Остапівна створює роботи на червоному, синьому, жовтому та зеленому фонах. У неї більше тематичних образів: «Жнива 1945 р.», «Руками працьовитими», «Квіти пенсіонери» – всі ці роботи в експозиції.

Зовсім в іншій особистій манері працює Олена Поліщук – викладач УДПІ. Педагог за освітою, вона весь вільний час віддає улюбленому заняттю – малюванню. Її творчості притаманна фантазія, соковитість кольору, вільна симетрія. У роботах присутня любов до української пісні «Несе Галя воду», «Ой чий то кінь стоїть», «Ішов козак потайком», «Ніч яка місячна» . Поряд з цими роботами в експозиціях представлені роботи дитячої тематики: «Два півники», «Ходить качка».

Твори усіх представлених в музей майстрів розпису неодноразово експонувалися на виставках в Умані, Черкасах, Каневі, Києві.

У різноманітті українського декоративного мистецтва вишивання посідає одне з провідних місць. Це один із улюблених видів народної творчості. Із сивої давнини вишивка зазнала впливу багатьох художніх систем, які дбайливо передавалися із покоління в покоління.

Сьогодні, як і сотні років тому,  не старіє стародавнє мистецтво вишивання рушників, які є традиційною окрасою українського народного житла. В експозиції музею представлена вишивка Віри Павлівни Рябчук: рушники, «Заповіт».

Славиться Уманщина своїм гончарством. У давні часи в селах Городецьке, Громи, Паланка, Томашівка, Коржів Кут займалися гончарством. Ці традиції зберігаються в селі Громи. Своїми виробами славиться Купріян Нечипорук. Його іграшки: коротконогі коники, вершники, птахи – покриті чорним лаком – смолою та розмальовані різноманітними фарбами, розведеними на молоці, зберігаються в Державному музеї декоративного мистецтва, Уманському краєзнавчому музеї, представлені вони і в цьому музеї.

Зараз в Громах гончарством займається родина Червонюків. Їх посуд відзначається різноманітністю. Це  макітри, горщики, баньки, глечики, гладущики. В експозиції посуд Червонюків покритий зеленою поливою.

Щедрим творчим ужинком прославився наш земляк-уманчанин, народний художник України,  Дмитро Головко. Митець широкої, яскравої індивідуальності  опирався на тонке відчуття пластики, невимушено оперував формою та калейдоскопічним плетивом декору.

Його «баранці», «роги-миски» щоразу нові, підказані злетом творчої уяви. В експозиції представлені керамічні роботи Дмитра Федоровича Головка: баранець, свічник.

Одним із традиційних місць по виготовленню народної кераміки є територія Маньківського району, де з 1959 року випускали майолікову продукцію.Серед експонатів музею – вироби Маньківського майолікового заводу, який, на жаль, сьогодні не працює. Майоліковий посуд відрізняється різноманітністю форм та декору, м’ якістю,  колоритністю  звучання.

У сучасному мистецтві керамічного промислу відчутний глибокий зв’язок із культурою минулого, що виражається у формах, орнаменті, різноманітності. Традиції і сучасність, народні традиції продовжують сучасні майстри.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 оцінка. Рейтинг публікації: 5 з 5)
1032
А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?
Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 коментарів

  1. Ольго Борисівно! Мені цікаво було читати матеріал з історії рідного краю, що ви підготували. Мрію побувати у Вашому місті. Але така кількість, навіть корисної інформації, може втомити учнів, якщо вона подається за одну лекцію-екскурсію.

  2. Якщо дивитися з методичної сторони, то я б порадив розподілити матеріал між учнями екскурсоводами, які мали б провести віртуальну екскурсію до Уманського музею культури та побуту. Слід вказати клас, в якому можна використовувати даний матеріал.