mail@urok-ua.com

Особисті міркування про життя і творчість Лесі Українки

Автор: учениця 11 класу Аніканова Влада Геннадіївна

Леся Українка
Леся Українка

Тихого, спокійного вечора, коли буденність огортає темною пеленою втоми і під тиском щоденних справ та турбот голова іде обертом, мою увагу привертає книга із затертою палітуркою та сріблястим надписом на ній: «Поетеса майбутнього. Українка»…

Ось уже лежу в теплому ліжку, із захопленням перегортаючи, витончено обрамлену титульну сторінку. На нещодавно похмурому обличчі мимоволі з’являється посмішка, сміється не лише обличчя, а й душа. Як же я люблю цю книгу, не дивлячись на те, що перечитувала її уже десятки разів.  Невгамовне бажання пережити знову цю історію поглинає мене.

Відчути та поспівчувати, захоплюватися та засмучуватися історією життя та творчості сильної та вольової, гордої  і незламної, здатної не лише бути коханою, а й кохати,  жінки без видимих кордонів та обмежень. Бездонний простір та океан думок, виплеснутий на аркуші паперу, історія «єдиного мужчини в українському письменстві», такої загадкової та нерозгаданої Лесі Українки. Твої турботи та переживання відступають на задній план, коли, мов на долоні, бачиш всі перипетії, що випали на долю Лариси.

Вже з першої сторінки я заплутуюся у тенетах переживань, читаючи рядки, із яких, мов вперше,  дізнаюся, як ще маленькою дівчинкою довелося зіштовхнутися відчайдушній поетесі із важкою хворобою, яка з моменту їхньої зустрічі,  пліч-о-пліч  крокуватиме із нею по життю і все – таки підступно нанесе фатального удару. Навколо цвістиме весна, буятиме літо, а юна Леся в’янутиме зовні, але в жодному разі не внутрішньо. Ще така мала та не по роках сильна дівчина доводитиме кожним прожитим днем, що здатна сподіватися без надії;  сміятиметься, аби не плакати, в нещадній битві із недугою щоразу даватиме відсіч. Її обличчя зблідло…худорляві руки виводять на потертих аркушах строфи – нові  поетичні твори. Ви думаєте, що то прості вірші? Ні, це відображення нещадної боротьби, боротьби волі та духу із мороком  та пригніченням! Вона не боятиметься заявляти про наболіле лише  оптимістичними настроями, закликами про те, як власною силою долатиме перешкоди, проганятиме думи, заковуючи їх кайданами поезії, увіковічнюватиме їх у своїх творах, але ніяк не у глибинах власної душі! Плачу…ніби вірю, що слізьми вдасться змити болючу історію, яка випала на долю таланту.

За що вона страждає, за які гріхи покарана та під чию  нещадну руку потрапила, аби писати про весну через призму недуги? Навіть і не помічаю, як перегортаю десяту сторінку книги. Секундним проблиском майорить думка: «Наскільки людство не цінує те, що дано йому від народження». Будучи здоровими та ситими, впадаємо у депресивний стан при виникненні дріб’язкових проблем. Люди розучилися цінувати та захоплюватися дорогоцінними моментами, не бачити  прекрасне, дароване природою, куди гірше  – сплюндровують  його.

Прихід весни для пересічної людини – незамудрована зміна пори року, нічого більше, а для хворої Лесі «знов весна і знов надії», знову сняться їй «зрадливі сни». А музика…як любила маленька Лариса сідати за фортепіано, що, безумовно, надихало її. Потік меланхолійних звуків  прудким струмочком розливався по кімнаті, додавав їй сил для нових звершень. Ця музика…Читаючи, я ніби чую її наяву, але раптом мелодія обривається, високі ноти віддають останнє звучання, і тиша…Хвороба забрала у Лесі єдиного «друга», якому відчайдуха могла розповісти про своє горе, свої печалі, про біль, що розривав її багатогранну душу; «товариша», з яким дівчина ділила радощі, помічені у найелементарнішому, якому можна було розповісти все наболіле, а у відповідь почути прекрасну музику. Недуга позбавила Лесю змоги грати на фортепіано.

Тепер майбутня поетеса, що «плаче там, в другій хатині, чиє ридання стримане, тяжке» пірнає у власний світ, цілителем в якому стане для неї не звук, а слово. Слова, якими, немов намисто, сплітатиме Леся власні витвори поезії та прози. Складені на самоті   віршики насправді будуть зіткані нитками сліз, розпачу й печалі, клубок яких Леся майстерно заховає десь у глибинах себе, а для світу залишатиметься чистим полотном, не зіпсованим жодним стібочком.

Стримана дівчина виховає та загартує себе самостійно, позбавлена буденних дитячих радощів, маленька Леся плекатиме у собі творця, який, не нарікаючи на важку долю, прагнутиме бачити та доводитиме людству, який прекрасний та чарівний світ навкруги. Хвороба навчить її в десятки більше цінувати життя, за яке Леся триматиметься за допомогою власних сил, довгі роки не вичерпуючи їх запасу.

Ось і прийшов час перегорнути нову сторінку історії життя поетеси майбутнього. «Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила… » – епіграфом зустрічають мене вступні рядки однойменного твору Лесі. Звернення до мрії, до такого неістотного,  але нетлінно живого, якому дівчина виділить окрему комірку своєї душі, і щовесни, разом із тим, як ластівки таємничим ключем відлітатимуть у теплі краї, Лариса відпускатиме у безкрає небо свої мрії, сліди яких залишатимуться на папері. Але про що вона мріє? У творчості починають з’являтися нариси громадянської лірики. Леся, чиє життя продовжує бути осередком гіркоти та болю, помічає, що хворіє не лише вона. Її обожнюваний, рідний край, неповторну Україну теж охопила важка недуга. Але, на відміну від Лесиного захворювання, ненька-земля має шанси на одужання.

Сироватка із національної свідомості, розуміння та невпинної боротьби усього народу – ось найкращі ліки! Українська Жанна Д’Арк – саме на таке порівняння заслуговує Лариса! Ніколи не відвертатиметься вона від знедолених, буде готова віддати життя, згоріти на вогнищі правди заради кращої долі для свого краю та народу – хіба не таким є справжній лицар-воїн? Безліч творів мають завуальовану сторіночку, на якій оспівується краса рідного слова, рідного краю. Саме так і виникає легендарний псевдонім – Леся Українка.

Патріотка з гордістю та повагою до своєї Батьківщини іменує свою національність з великої букви, надпис якої з’являтиметься згодом під кожним твором письменниці. То за чим протягом усього життя тужить Лариса Петрівна Косач-Квітка? Яка мрія, немов манна, постає перед талановитою волинянкою? За що вона готова віддати свою, одягнену у залізні обладунки, душу? У моїй підсвідомості звучить монолог, і сама собі даю відповідь:«За волю!».

Кожен витвір Лесі-поетеси пройнятий оптимізмом, наповнений чимось високим, таким геніальним, але, водночас, простим, невичерпною силою волі та духу – її мріями! Мріями про світле майбутнє для себе, рідного народу та краю; про те, як кожен українець колись усвідомить, що його національність, пройнята духом козаччини, заслуговує бути написаною з великої букви, мріями про духовну та фізичну  свободу, про світле та незгасиме попереду.

Поволі я провалююся у сон, не дочитую книгу до кінця, бо знаю, що попереду на сторінках мене очікує оповідь про останні роки життя Лесі. Закриваю «Поетесу майбутнього», тому що заперечую її закінчення. Українка не вмерла, бо її надії та думки нетлінно живі! «Ні! Я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає» – кричить до нас Леся із безсмертя, разом із ластівками,  посилаючи людству весняну звісточку – свої мрії, за які протягом усього життя, посміхаючись, тужила. «Як би було добре, якби кожен помічав прекрасне у дрібницях, умів цінувати те, що дано природою та робив усе можливе на благо свої рідній матінці-землі! Тоді б, маленька для усього світу, але безгранична для Лесі, мрія не зрадила б її та кожного свідомого українця…» – останні думки навідуються до мене. Засинаю…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 оцінок. Рейтинг публікації: 4.8 з 5)
1651
А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?
Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 коментарів

  1. Люба Влада Геннадіївна ! Читаю ваші міркування, і бачу Ваші очі, чую Ваше серце, сповнене ніжності і любові до величної постаті ” співачки досвітніх вогнів”. Сторінки нетлінної книги розкривають і для мене прекрасний світ Лесі Українки. В школі я грала Мавку з ” Лісової пісні”, мріяла про сцену…Ваші душевні думки схвилювали відвертістю і вірою, що Слово Лесі підніме на крила , дасть силу подолати негаразди в Україні. Дякую Вам. Творчих Вам злетів!

  2. Щиро рада і захоплена , що є такі творчі ,натхненні і ,разом з тим , ліричні ,душевні учні.Я щиро вдячна таким учням.Це готова робота на якийсь літературний конкурс за творчістю Лесі Українки.
    Владо! Нехай тобі щастить у житті.

  3. Матеріали є дуже цікавими. Видно, що Л. Українка є улюбленою поетесою авторки. Владислава грунтовно знайома із творчістю Л. Українки. Бажаю успіхів!!!

  4. Сторінка із дівочого щоденника – такі враження від твору, який написала Аніканова В.Г., учениця 11 класу, про Лесю Українку.Твір-роздум є справжнім гімном талановитій поетесі, а також свідчить про талант автора. Щиро бажаю успіхів талановитій Владі, яка мабуть, вже є студенткою якогось ВУЗа.