mail@urok-ua.com
Магазин UROK-UA.com

Пошуково- дослідницька робота з історичного краєзнавства “Війна в долі однієї родини”.

Автор: Вчитель історії та правознавства Сторчова Тетяна Василівна

Screenshot_2Пошуково-дослідницька робота гуртка “Історичними стежками” в якій зібрані матеріали про події Другої світової війни в долі родини директора Орловецької середньої школи Безкровного Василя Васильовича. Матеріал теми може бути використаний на уроках історії та позакласних заходах.


 

Війна в долі однієї родини

(з життя директора Орловецької середньої школи, учасника Великої Вітчизняної війни Безкровного В.В.)

У червні 1941 року Василь чекав демобі­лізації. Більше року прослужив у лавах Чер­воної Армії – і ось, наче, все. Знову до мир­ної праці, знову до школи, бо він – педагог, за кілька років перед службою закінчив Корсунський педтехнікум. Трохи і повчителювати встиг, то ж тепер, пригадуючи в короткі передсонні хвилини свою куцу педагогічну ниву, заглядав у майбутнє. Звісно, треба ще самому вчитися. В педінституті. Можна очно, можна й заочно. Там видно буде, як повер­неться. Ще молодий, четвертину століття розміняв, був сповнений здоров’я, а значить мрій і надій.

Screenshot_3Скоро одержав наказ їхати. Сів у поїзд із таким, як і сам товаришем, Воробйовим.  Однак у Житомирі (а служив Василь в Західній Україні) друзів з поїзда зняли і без поя­снень відіслали за місто в військові казарми, і Тільки й сказали: «Тимчасово затримаємо. До особливого розпорядження”. Дні

прохо­дили за днями. Хлопці відверте нудилися.  В суботу, 21 червня, лягли, як завжди, пізно. Десь перед світанком прокинулися і, як спали – у майках та трусах, по нужді; вийшли надвір. Почули з-за лісу гул.

– Щось тривожно у мене на душі, – ска­зав Воробйов, поглядаючи-у бліде небо. ‘

  • Чого ти?.. – заспокоїв Василь. – Зараз знаєш, скільки маневрів? Ото й гуде.
  • Та вибухи начебто чути… – засумніва­вся було Воробйов.
  • Не хвилюйся, то наші авіатори удоско­налюють свою майстерність, – переконував товариша,

І раптом здригнулася земля, потухло світло. Чорнохресті літаки з нудотно-перери­вистим виттям, перевалюючись, заходили в піке. Скидали смертоносний вантаж, який трощив, плюндрував військове містечко. Вибухи бомб, піднімаючи високі стовпи вог­ню і диму, злились у суцільний могутній гул. Заволокло будинки і дерева, телеграфні сто­впи, плац і сіре розбуджене небо.

Хлопці кинулися до лісу. Земля двиготі­ла й гойдалася під ногами, наче під час ду­жого землетрусу. Горіли казарми. З вибитих вікон в одній білизні вискакували люди.Screenshot_4

Високо над головою, натужно ревучи, пливли на схід армади фашистських бомбар­дувальників…

Так починалася війна для Василя Безкро­вного. У незабутньому сорок першому брав він участь у багатьох боях. Що вижив, зали­шився живим, вважає щасливим випадком. У серпні, під час оборонних боїв за Київ, під Борисполем був тяжко контужений. Втратив свідомість, пам’ять. Довго потім відходив по шпиталях від усього пережитого.

Потім судилося бійцеві стати до лав захи­сників Москви. Згодом воював на Калінінському фронті, в складі піхотної дивізії.

Навіки в пам’яті закарбувався епізод, що трапився влітку 1942 року під Великими Луками. Як відомо, в цей час фашистські армії розгорнули широкомасштабний наступ на Волгу і Кавказ. На інших ділянках фрон­ту утримувалося відносне затишшя. Нашим військам ставилося завдання зрідка триво­жити ворога, щоб він не знімав з ділянок частин і не перекидав їх під Сталінград. Та­кий наказ одержали бійці  і під Великими Луками. Користуючись болотистою місцеві­стю, радянський батальйон пробрався в тил фашистам і знищив там усі опорні пункти ворога. Через кілька днів німці, мабуть, вирі­шили відомстити. Підтягнувши гармати, мі­номети, вони почали шалений обстріл пози­цій радянських військ. Треба сказати, що захопив він наших воїнів зненацька. Під час цього обстрілу Василю і телефоністу

чува­шу Васильєву вдалося заскочити в укріплен­ня. Сиділи в ньому плече до плеча, сподіва­ючись на милість долі. І тут Василь помітив, що просто перед ним упав, закрутившись, наче дзига, німецький снаряд. За секунду зупинившись, він посунув просто на них. Інстинктивно витягнувши ногу, Безкровний зупинив, було, снаряд, однак він сковз­нув в укріплення просто під бійців. Немож­ливо передати, що передумав за кілька се­кунд Василь, дивлячись широко розкритими очима на свою смерть.. Ще мить, вибух – і все.. Вибуху не сталося. Васильєв таки вис­кочив з укріплення геть, а Безкровний зали­шився.

– Наче півжиття пройшло. – пригадує сьогодні ветеран. Страшно, страшно диви­тися  на смерть.

Чому ж снаряд все-таки не вибухнув? Виявилося, що він зовсім не німецький, а наш. Випавши з гільзи, він викотився з розбитого ящика і покотився вниз. Здавалося б, трагікомічний випадок. Але Безкровний за ту коротку мить посивів . Скоре в нього стало пасмами випадати волосся. Така вона, війна –  жорстока, смертоносна, немилосердно несправедлива до всього живого

Восени 1942 року Василь Безкровний закінчив артилерійське училище. Одержав звання молодшого лейтенанта. У складі 290 дивізії Третьої ударної армії воював на Захі­дному, 2 і 3 Білоруських та 1 Прибалтійсько­му фронтах. Визволяв Росію, Білорусію, По­льщу, дійшов до Кенігсберга. Звідти дивізію перекинули на Берлінський напрям. Тут, у боях за столицю фашистського рейху, за знищену ворожу батарею одержав гвардії лей­тенант Василь Безкровний свою третю висо­ку нагороду – орден Вітчизняної війни 11 ступеня. Орден Вітчизняної війни 1 ступеня отримав воїн за Східну Прусію. А ще раніше, за ратні подвиги, мужність і героїзм, виявле­ні під час боїв за визволення Польщі, одер­жав Орден Червоної Зірки.

По закінченні війни, у 1946 році, Василь Васильович демобілізувався, і, як і мріялось йому колись, віддав себе освітянській ниві. Закінчив Черкаський педагогічний інститут. В ньому він  познайомився з Демченко Ларисою Василівною. Скільки себе пам’ятає  Лариса Василівна – мріяла стати вчителькою. Її батько, Василь Матвійович, дуже хотів, щоб дочка продовжила справу, якій він віддав все життя і стала лікарем. Розповідав про професію, виписав медичну енциклопедію, знайомив з лікарськими рослинами. Не допомогло.  Пообіцяла  вступити до медичного інституту та не змогла навіть здати туди документи. Понад  усе хотілося бути з дітьми.

На філологічному факультеті вона була самою молодшою, а  Василь Васильович найстаршим. Одружилися. Про війну знала з іншої сторони. З тилу. Пам’ятає, як все село під час окупації переховувало  єврейську дівчинку, яка випадково залишилась живою після розстрілу її сім’ї. Єва переховувалась по  тижнях в сараях, погребах, віддалених від центру села будинках. Люди, знаючи, що їх чекає смерть, ховали, передавали з сім’ї в сім’ю дитину і змогли її врятувати. Вже після війни, ставши дорослою, вона повернулась, щоб подякувати за врятоване життя. Пам’ятає,  як   німці, ради забави, зібрали жителів, наказали роздягтись молоді (віком до 16) і пройти шеренгою. Пам’ятає веселі посмішки ворогів і мовчазні похмурі погляди людей. Тепер їй  86 років. Половину життя віддано сільській школі в селі  Орловець Городиценського району Черкаської області. Вона вчителька вищої категорії, має звання  «Старший учитель», нагороджена за працю орденом  Трудового Червоного Прапора. Грамоти  районного і обласного відділів освіти, МО України – висока оцінка багаторічної роботи Лариси Василівни на педагогічній ниві. Поруч з нею завжди був її чоловік Безкровний Василь Васильович, вчитель з 30-річним стажем директорської роботи, людина, яка мала 5 орденів: орден Червоної зірки, два ордена Вітчизняної війни І ступеня, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, орден Богдана Хмельницького, безліч медалей, мав звання  «Відмінник народної освіти». Разом з цим Василь Васильович був людиною скромною, прекрасним чоловіком своїй дружині, щирим другом і порадником колегам і односельцям, сердечним батьком двох дітей. Величезний педагогіч­ний досвід і знання батьки-вчителі передали своїм дітям: синові Олександру і дочці Наташі, які закінчили Чер­каський університет і стали висококваліфікованими сло­весниками.  Василь Васильович і його дружина Лариса Василівна, дочка Наталія Василівна і син Олександр Васильович – мовники.

Наталія Василівна Терлига (за чоловіком) працює в Орловецькій ЗОШ

І-ІІІ ступенів 38 років. У 2008-2009 навчальному році при атестації Наталія Василівна підтвердила кваліфікаційну категорію «Спеціаліст вищої категорії» та за рішенням атестаційної комісії їй присвоєно педагогічне звання «Вчитель-методист». Вона  згадує: «Якось я запитала у батька, чому в нього на спині шрами від поранень  схожі на маленькі квадрати. Він пояснив, що коли осколків було багато, їх виймали великим магнітом, посікши попередньо тіло, щоб метал вільно міг вийти. Дитяча   уява  намалювала картину, яка не забувається донині. Батько повернувся з війни інвалідом. Викинувши посвідчення, пішов працювати».

Screenshot_5Діти Наталії Василівни і Вадима Платоновича Терлиги, Юля і Юра, також стали на педагогічну стежину. Юра закінчив Черкаський університет, фізико-математичний факультет за спеціальністю «Математика і інформатика». Викладачі університету побачили в юнакові свого майбутнього колегу. Зараз Юра працює на хімічному факультеті університету. Дочка Юля закінчила ЧНУ ім. Б.Хмельницького факультет романо-германської філології і працювала вчителем іноземної мови в Орловецькій ЗОШ  І-ІІІ ступенів, а тепер  в Бориспільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1 імені Юрія Головатого.

Династія вчителів Безкровних лишає по собі добру пам’ять, закликає прожити життя гідно, достойно високого імені людини, щоб передати нащадкам те, що дістали у спадок від пращурів. Про війну згадують рідко. Краще б про неї ніхто ніколи і не знав. Не потрібна вона, бо її синонім – смерть. Ось про це треба завжди пам’ятати!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 оцінок. Рейтинг публікації: 0 з 5)
159

Магазин UROK-UA.com

А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?

Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 коментарів

  1. Це не просто дослідницька робота, а занурення учнів у історію, причому ту, яка непомітно знаходиться поруч. Ми живемо, працюємо поруч із людьми, про яких часом дуже мало знаємо. І хвилинки “ближчого знайомства” дозволяють краще зрозуміти не тільки оточуючих, а і змушують замислитись над своїм теперішнім і майбутнім, поміркувати над сенсом життя.

  2. Керівник гуртка разом з вихованцями провели й проводять складну, але таку необхідну дослідницьку, пошукову роботу. Зібраний матеріал сприяє вихованню патріотичних почуттів,любові до рідного краю та навчає мужності. Дякую за зібраний матеріал!

  3. Дана публікація дозволяє ближче познайомитися з людьми, що творили історію, з тими, на перший погляд, непомітними, але такими незамінними “гвинтиками”, що наближали велику Перемогу. В наш тривожний час питання відповідальності перед суспільством, перед власною совістю стоїть надзвичайно гостро, а дана розробка – реальний приклад патріотизму рядових громадян, що переконує молоде покоління : в житті кожної людини є місце для подвигу. Залучаючи дітей до такого виду діяльності, вчитель формує в них переконання, що в нашому житті головними є не влада та гроші, а загальнолюдські цінності, які потрібно берегти та захищати і бути готовими на деякі жерви та незручності. Пошуковому загону бажаю нових відкриттів та творчих успіхів.

  4. Дивовижна історія життя однієї родини. Скільки випробувань довелося подолати Наталії Василівні і Вадиму Платоновичу, можна тільки повчитися у них стійкості і вірі в краще. Зацікавила кількість педагогів в сім ї.

  5. Такий вид навчальної діяльності дає потужний поштовх для формування гуманістичного світогляду, принципів патріотизму, утвердження загальнолюдських морально-етичних цінностей. Відповідно , збір матеріалів до теми був цікавим, пізнавальним , захоплюючим. Дякую вчителю і гуртківцям за любов до рідного краю, за пам’ять.