mail@urok-ua.com

Робота пошуково – дослідницької групи “Нащадки солонян”

Спогади про Велику Вітчизняну війну жителів села Андріївки

Автор: учитель суспільних дисциплін Купріш Лариса Володимирівна

учитель суспільних дисциплін Купріш Лариса ВолодимирівнаЯ працюю в пошуково-дослідницькій групі «Нащадки солонян». (Д.1) Одним з напрямків роботи групи є дослідження повсякденного життя андріївців в умовах «Нового порядку» за часів фашистської окупації на підставі інтерв’ю дітей війни.  Джерельна база дослідження складається з матеріалів шкільної музейної кімнати та Книги спогадів про Велику Вітчизняну війну 1941-1945 років жителів села Андріївки, Слов’янського  району, Донецької області, започаткованої у 2005 році. Наукова новизна запропонованої роботи обумовлюється тим, що  я спробую  першою дослідити становище повсякденного життя андріївців під час фашистської окупації.

Згідно з дослідженнями пошукової  групи Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів, під час фашистської окупації протягом 1942-1943 років з Андріївки було вивезено 8 чоловіків та 26 жінок на примусові роботи до Німеччини. Населення села Андріївки чинило опір примусовій депортації. Рексне М. О. псувала собі руки кислотою, Мухіна А. М., Герасименко П. І. намагалися втекти та переховувалися від фашистів.

За спогадами Склярової  М.О.,  Рябошапки К.Т. та Рексне М. О.  під час окупації гусей, курей, корів німці забирали собі. Люди їли те, що було на городі. Хліба не вистачало. Особливо важким було харчування узимку, тому що кожен двір повинен був пекти для німців по дві хлібини, а зерно і крупи видавав староста по одному кілограму. Люди збирали їстівне зілля, сушили його, робили муку і пекли коржі замість хліба.

Опалювання маленької двокімнатної хати  здійснювали гілками дерев, бур’яном, сухим гноєм худоби. Підлога в хаті була земляна, посипана соломою, щоб було тепліше. Замість занавісок на вікнах висіли витинанки з газет.

Теплого одягу на всіх членів родини не вистачало, одяг був спільний. Діти ходили гуляти у великих бабусиних і дідусевих подраних чоботях, а літом всі бігали босі і майже голі.

Склярова  М.О. згадує, що свята не відзначалися. (Д.2)

За спогадами Рябошапки К.Т., особливим іспитом для андріївців були суспільні роботи. Узимку мирних жителів примушували прочищати дороги від снігу для руху німецького транспорту. За відмову від роботи німці били людей  держаками лопат. (Д.3) А також німці змушували андріївців рити окопи під Краматорськом. Хлопці та дівчата змушені були ночувати в окопах всі гуртом, щоб не витрачати час на ходьбу. (Д.5)

Дорослі працювали в колгоспі, але грошей їм не платили. За один відпрацьований день давали один стакан будь-якого зерна, те зерно варили і ним же харчувалися.

Під час війни Андріївська школа використовувалась фашистами як конюшня.

Рексне Марія згадувала, що під час війни в селі існував один магазин, де продавали товари першої необхідності: цукор, сіль, свічки.

Більшість андріївців до агресорів ставилися негативно, але були і такі, хто намагався співпрацювати з окупантами. Колабораціоністами були поліцаї Кравченко Єгор, Нікітін та Тукін, старостою працював Желєзняк Андрій Тимофійович, комендантом – Швайко, його секретарем Віра Шацько. (Д.5) Як згадують Мухіна А.М., Рексне М.О., Шевченко Р.І., поліцаї села Кравченко Єгор, Нікітін та Тукін з неповагою ставилися до односельчан. Вони ходили з батогом і били ним молодь, яка збиралася інколи ввечері. Особливою жорстокістю уславилися поліцаї Нікітін та Кравченко Єгор. (Д.3) А староста Желєзняк Андрій  був людяним, і як міг допомагав односельчанам.

Відступаючи, фашисти грабували село та палили хати.

Деякі окупанти ставилися до односельців гуманно, підкормлювали хворих дітей. Офіцери навіть карали солдатів за жорстоке  ставлення до андріївців. (Д.5)

Таким чином, я вважаю, що повсякденне життя андріївців під час окупації було тяжким випробуванням, іспитом на мужність та витривалість. Жорстоке ставлення до андріївців під час фашистської окупації являє собою злочин нацистської Німеччини. Свідчення очевидців – це своєрідна історія війни, це жива пам’ять про Велику Вітчизняну війну, яка і до сьогодні зберігається  в серцях мільйонів українців.

Список використаних джерел та літератури:

  1. Герасименко П. І., Спогади, – 1 с.
  2. Донетчина в годы Великой Отечественной войны 1941 – 1945. Известные и неизвестные страницы истории. – Донецк: АОЗТ «Издательство «Донеччина», 2008., – 432 с. с ил.
  3. Заболотній І. М., Спогади, – 1 с.
  4. Задорожня Т. І., Спогади, – 1 с.
  5. Крайня М.С., Спогади, – 1 с.
  6. Пирогова М. Т., Спогади, – 1 с.
  7. Рексне М. О., Спогади, – 1 с.
  8. Рябошапка К. Т., Спогади. – 1 с.
  9. Склярова М. О., Спогади. – 1 с.
  10. Шевченко Р. І., Спогади. – 1 с.
  11. Чуйко А. Н. Слов’янськ 700 днів і ночей. – Донецьк: «Донбас», 1998. – 228 с.

 

Презентація


Додатки


 Додаток № 1

Зустріч авторської групи
Зустріч пошукової групи «Нащадки солонян» з Головою ветеранської організації Андріївської сільської ради Мокряк Л. І.

 

Додаток №2

Спогади Склярової Меланії Орестівни про життя андріївців за часів фашистської окупації  під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років.

Народилася Меланія в січні 1905 року. В її сім’ї  було 9 чоловік: мати, батько, дві доньки, 5 синів, із яких троє воювало на фронті. Один готував пілотів на військові винищувачі, другий працював на військовому заводі виготовляв снаряди, третій воював на полі бою. Євдокія, їхня мати, в’язала на фронт теплі шкарпетки. Під час бойових дій її брали на фронт копати окопи.

В роки війни з продуктами харчування було дуже погано, всі продукти йшли на фронт. Люди їли те що було на городі, хліба було мало. Гусей, курей, овець, корів німці забирали собі. Хто зміг сховати корів ті їли молочні продукти і ними ж допомагали іншим. На присадибній ділянці сіяли жито і коли з’являлися колоски їх сушили, м’яли і терли на крупорушці, варили і їли.   Багато в той час в полі було їстівної трави. Цю траву збирали, робили муку і пекли коржі. Вони заміняли хліб.

В сім’ї Склярових  хата була дуже маленька, всього дві кімнати. Дерев’яні нари служили для нічних снів всієї сім’ї. Була піч, яку топили гілками дерев, бур’яном, скотським гноєм. Підлога була земляна посипана соломою, щоб було тепліше. Стояв стіл збитий перехресними ніжками , лави, замість штор були газети з вирізаними малюнками.

Взимку було дуже холодно і одягнути було нічого, теплий одяг був один для всіх, хто раніше вставав той і одягав. Діти ходили гуляти в великих бабусиних і дідусевих подраних чоботях. Веселим було літо: всі бігали босі і майже голяком.

Дорослі працювали в колгоспі, але грошей не платили, так як не було ніде грошей. За один опрацьований день платили одним стаканом любого зерна. Те зерно варили і ним же харчувалися. На полях нічого не було. Всі роботи які були, проводилися виключно руками працівників. Вимог до людей стосовно праці ніяких не було, так як кожен намагався зробити свою роботу як найкраще, щоб швидше вийти з такого становища.

Свята не відзначали так як скрізь бомбили та руйнувалися будівлі, гинули люди. Люди жили зі страхом смерті.

Ось настав довгоочікуваний  1945 рік. Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Було багато радості, сліз щастя й болі, коли оголосили  кінець війни. Але не у всіх сім’ях раділи, багато чоловіків не повернулося з війни. В нашу сім’ю повернувся лише один – Скляров Федір Орестович, а ті двоє загинули героями, визволяючи свою рідну і єдину Вітчизну.

Після закінчення війни треба було відбудовувати  сільське господарство, бо все було зруйновано. Вся робота лягла на жіночі плечі тому що солдати повернулися з війни інвалідами. Як говорять в народі: „Біда одна не ходить”. Так сталося і тоді.

В 1946 році почався голод. Страшний не урожай, не було чим годувати ні себе, ні домашніх тварин. Харчувалися в основному травою і тим що трішки виросло на городі; ловили на полях ховрахів, їли дикий щавель, гриби, збирали пусті кукурудзяні початки на полях, мололи крупу і пекли хліб. В 1946 році свята відмічали хоча й був голод: співали пісні, танцювали.

Для відбудування сільського господарства, фабрик, заводів в містах треба було від кожної сім’ї здати державі м’ясо, сало, молоко, яйця, шкури свиней, щоб прокормити місцевих робітників.

Той час був дуже тяжким, але кожен хотів жити.


Спогади записала учениця 11 класу Клименко Марія з класним керівником Задорожньою Є.О. 29.03.2005р.


 

Додаток №3

Спогади Рябошапки Ксенії Терентіївни про життя андріївців за часів фашистської окупації  під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років.

Рябошапка Ксенія Терентіївна народилася в селі Андріївка 10 січня 1910 року і проживала в ньому до початку війни, працюючи в колгоспі.

22 червня 1941 року, ремонтуючи з чоловіком та його батьками вікна своєї хати, Ксенія почула страшну новину, яку принесла старша донька. “Мамо, мамо,” – хвилюючись, кричала дитина. “По радіо повідомили, що німці напали на нас!”

Руки опустилися. Ніхто не міг повірити, що таке могло статися. Всі вірили товаришу Сталіну і уряду, що підписаний Пакт 1939 року про ненапад збереже мир.

В перші дні війни всі жили із страшними думками: “ Що ж воно буде з нами, як прийде ворог? Що ж нам робити ? ” Одного дня мешканці села вирішили зігнати всіх корів і відправити до міста, щоб тварини не потрапили до рук німців. Але не всі змогли розстатися із своєю годувальницею і залишили вдома.

Люди почали прибирати картоплю із своїх городів. В цей час у село висадився німецький десант. Сестра Віри Федорівни поставила варити картоплю на піч та пішла далі перевозити картоплю з городу, що був неподалік від села. Коли повернулася, то у хаті побачила незнайомих чоловіків, які заглядали по каструлях і гомоніли незрозумілою мовою. “ Хлопці, хлопці! Що ж ви робите? Хто ви такі? Що вам потрібно?”А вони, знайшовши варену картоплю, зраділи і гарячу хватали з каструлі та їли. Перелякана тітка не знала що робити. Вибігла з хати та почала голосити : “ Німці, німці в хаті! “

З цього часу для жителів Андріївки розпочався важкий етап життя. До армії забрали усіх хлопців та чоловіків. Батька та чоловіка Ксенії теж забрали. І залишилася вона з чотирма маленькими дітками віком від двох до шести років та своєю свекрухою, яка доглядала за малими. Ксенія щодня ходила на роботу, а думками була з дітьми. Були такі часи, що нічого було їсти. Інколи люди допомагали, хто чим міг: чи кусочок хліба дадуть, чи півлітра молока. А було піде Ксенія в садочок зірве яблучка та отак і нагодує своїх діточок. Ксенія Терентіївна пригадує, як одного разу німці забрали ключ від погреба. Ніяк було брати їжу. Тоді вона пішла до старости Железняка Андрія з проханням допомогти повернути ключа. І він їй допоміг.

Узимку людям було важко себе прогодувати, а ще кожен двір повинен був пекти для німців по дві буханки хліба. Зерно і крупу видавав староста по кілограму. Людей примушували узимку прочищати дороги від снігу для руху німецького транспорту. Були випадки, коли німці били людей держаками, щоб краще працювали.

Та і молодим дівчатам теж дісталося. Вечорами заборонялося збиратися укупі. Одного вечора дівчата потайки домовилися зібратися у старому амбарі. Про це дізнався поліцай Кравченко Єгор і закрив дівчат. Зранку погнав їх до німецької комендатури, де з дівчат знущалися, заставляли роздягатися, а потім наказали прибрати в комендатурі. До односельців поліцаї ставилися з неповагою. В магазині завжди скуплявся без черги.

Протягом війни до села надходили похоронки. Люди із жахом зустрічали листоношу, сподіваючись, що поганої звістки він не перенесе у їх дім. Але цей дім лихо не обминуло. Загинув батько. Свого чоловіка Кузьму Ксенія дочекалася з війни, але він повернувся поранений. На груді його виблискували нагороди. Прожив він після війни недовго. Рана нагадала про себе і в 1949 році чоловік помер. Так склалася доля працьовитої, виносливої, молодої жінки.


Записано 30.03.2005 року Рябошапкою Л. В.


 

Додаток №4

Спогади Мухіної Анни Михайлівни, 1925 р. н. про життя андріївців за часів фашистської окупації  під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років.

Коли почалася війна, я проживала в с. Андріївка, на Салідово. Коли німці прийшли в село до нас в хату поселили солдатів. Батьку відправили мою старшу сестру Марфушу до родичів в другу хату, боялися,що німці будуть приставати. Я з мамою спала разом на лавці, а солдати на полу в одній з нами кімнаті. Один німець стягував з мами одіяло, бо було холодно, мама не дала і пожалілася офіцерові. І він солдата покарав: заставив бігати по вулиці роздягненим до поясу. Наступного дня покараний солдат сказав мамі:«Погана матка.» Але після цього він не стягував одіяло. Мама доїла корову, солдати забирали молоко і пили його.

Коли німці знялися з квартирування, прийшли поліцаї і сказали, що у нас на хуторі переховуваються партизани, щоб ми швидко уходили з хати. Ми швидко зібрали речі, забрали корову, кукурудзу та пішли до лісу, який був рядом.  Не дійшовши до лісу, обертаючись, ми побачили, що наші домівки горять. Ми потім посилилися на Василівці.

Одного дня мама прийшла і плачучі сказала, що мене будуть забирати до Німеччини. Мама мені зібрала одяг та в бідончик поклала їжу. Мене разом з Гришком Кавуном та іншими  посадили у вантажний вагон. Там не було де сісти. Хлопці в куточку вагону зробили в полу дірку і ми всі туди ходили в туалет. Я була дівкою бідовою і вирішила,що буду тікати. Почала підбурювати інших, але всі боялися, а Гриша відповів: «Доїм мед – тоді буду тікати». Привезли нас на водопій в Дружківку, вивели з вагону. Я взяла бідончик і пішла. Побачивши жінок з клунями , які мабуть йшли на ринок, я пристала біля них і пішла далі з ними. В мене тремтіли коліна, було дуже страшно, але я йшла. Так і дійшла до дядька Захара,маминого брата,  який жив у Дружківці. В нього переховувалася десь два тижні, потім мене забрала мама. Коли я повернулася до Андріївки, переховувалася вдома. Але хтось доніс в комендатуру, і знов мене внесли в наступний список. Я знов опинилася у вантажному вагоні. Познайомилася з Мотрею і змовилася з нею тікати. Під час зупинки потягу ми втекли вдвох. Знов бігли до дядька. На шляху нас перестрів поліцай з конем, він був на підпитку і тримав рушницю. «А – ну, йдіть сюди, я вас буду рострілювать!» – крикнув поліцай. Він схватив Мотю за руку, а мені дав уздечку, тримати коня. Сказав: «Цю вб’ю, прийду за тобою». Він повів Мотю, а я перелякана стою, жду коли мене прийде вбивати. Почувши постріл, я схаменулась і побігла без оглядки. Бігла, поки не забігла в якусь хату. Мене ледве привели до тями хазяї, накормили, обігріли, на піч поклали спати. Вранці я їм розповіла, що зі мною сталося.

Ці люди пішли до дядька Захара, розповіли йому про мене та дізналися, що Мотя теж жива. Коли поліцай в неї цілився вона стрибнула в овраг і втекла. Я повернулася в Андріївку, мене більш не трогали. Наша родина повернулася в Салідово, ми відбудували хату і стали в ній жити далі.

…Мені довелося рити окопи. Нас ганяли німці рити окопи десь під Краматорськ, у мене руки стали як каменюки, напухли мишці. Рила окопи я замість сестри Марфуші, бо та була вагітна. Ми навіть спали в тих окопах, бо далеко було ходити на роботу, спали всі покатом:і хлопці, і дівчата.

…Після війни поверталися в село примусово вивезені до Німеччини. Жінки відрізнялися поведінкою від своїх односельців. Вони говорили з чоловіками на рівних, деякі навіть курили, безсовісні. Це бентежило інших жінок. Вони також відрізнялися одягом, носили юбки іншого крою, коротше наших. До них ставилися погано, з підозрою. «Раз ви були в Німеччині, то там тягалися з німцями», – казали люди…


Спогади записали 06.12.2012 р.

Герасименко О. В.,Купріш Л. В. та учениця 6 класу Герасименко Катерина


 

Додаток №5

Спогади Шевченко Раїси Іванівни про життя андріївців за часів фашистської окупації  під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років.

Пам’ятаю, що німці прийшли в Андріївку, коли мама народила мою сестричку, 21 січня 1942 року. Вони нас вигнали з хати, ми жили по вулиці Труда, а самі там поселились. Ми пішли до людей на вулицю Самойленко, пожили в них дня три і звідтіль нас знов вигнали німці. Так ми скиталися з немовлям, мама застудилася, сильно хворіла.

…Коли наших німці вигнали з села до нас в хату заселився комендант, його дратував плач дитини. Він питав у мами, мов,  чого дитина плаче? А мама казала, що не вистачає молока –  годувати дитину. І комендант дав миску манки і миску сахару, і повісив на двері табличку зі словом «тиф», щоб німці до нас в хату не ходили.

Дід мій  – Железняк Андрій Тимофійович працював старостою. Він зла людям не робив, після війни в колгоспі працював комірником (кладовщиком).  А батько мій був комуністом, він воював. Маму по доносу, що батько комуніст, визвали в Сергіївку, хотіли за батька розстріляти. Один чоловік їй сказав, щоб вона зібрала 20 підписів по Андріївці, що батько не комуніст. І вона зібрала аж 50. Це її врятувало, а інших людей німці зібрали в Сергіївці і погнали на Мєлову гору в Краматорськ, і там розстріляли.

Комендантом в нашому селі був Швайко, а Віра Шацько – його секретарем.

Комендатура знаходилася по вулиці Мира, проти сучасної контори.  Я знала поліцая Нікітіна. Він і Тукін ходили з плётками і били ними молодь, що збиралася ввечері в будинку , де зараз пасіка стоїть по вулиці Труда, боялися, щоб не було партизан.

Коли бомбили село, ми переховувалися в погребах, бувало сиділи там тижнями і їли сирі овочі, а бувало, що нічого було їсти і ми голодували. Великий погріб був по вулиці Перемоги (у Войтовичів).  Коли бомбили, на наше подвір’я впало 3 снаряди: розрушило колодязь і згоріла хата.


Спогади записали 28 .11. 2012 року
учитель історії Купріш Л. В.,
учитель географії Куцевол Л. І.,
учениця 8 класу Новікова Карина


  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 оцінка. Рейтинг публікації: 5 з 5)
1132
А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?
Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 коментарів

  1. Тільки тоді, коли людина знає минуле свого народу, свого краю, вона може будувати краще майбутнє. Викладений матеріал саме про це. Дослідницька робота проведена колосальна. Націлена вона на виховання справжньї людини – патріота своєї Батьківщини.

  2. Шановна, Ларисо Володимирівно! Хочеться подякувати Вам за проведену дослідницьку роботу. Якщо Ви вчите дітей не забувати своєї історії, то ви виховуєте справжніх патріотів країни. Спасибі Вам за це!

  3. Учні під наставництвом вчителя провели цікаву та пізнавальну роботу, адже свідчення очевидців – це своєрідна історія війни, це жива пам’ять про Велику Вітчизняну війну, яка і до сьогодні зберігається в серцях мільйонів українців. Дякую!!!

  4. Досить цікаві матеріали усної історії. Дійсно видно, що спогади було записано учнями. Матеріали є цінними при вивченні історії рідного кра в урочний та позаурочний час.

  5. Дослідну роботу, яку ви провели з учнями – колосальна. Головне, що учні брали участь. Вони ніби прожили разом з односельчанами роки війни. Біль, страждання, зраду, розлуку, смерть, я впевнена, учні відчули на собі. Нехай ніколи, ніхто, не забуває наших героїв.