mail@urok-ua.com

Сценарій позакласного заходу з історії України для 7 – 9 класів

Автор: вчитель історії та правознавства Тканова Тетяна Пилипівна

Вчитель історії та правознавства Тканова Тетяна ПилипівнаМета заходу: зацікавити учнів вивчати та досліджувати історію нашого народу; формувати в учнів вміння працювати в групах, обмінюватись інформацією, набутим досвідом; вчити школярів презентувати свою роботу; вчити їх працювати самостійно; поширювати знання історії серед учнів колегіуму; виховувати в учнів повагу до національних символів, традицій.

Обладнання: виставка книжок, дитячих малюнків, комп’ютерна презентація

Учасники: учні 7 – 9 класів

Структура заходу:

І. Організаційний етап.

ІІ. Основна частина (засідання шкільного історичного товариства).

Епіграф: «Без знання минулого немає майбутнього»

Вступне слово вчителя: Історія нашого народу цікава, багата на події,різноманітна, особлива.   Знайомство з нею починається дуже рано,- бабусі й дідусі розповідають про своє життя; мами й тата – про шкільні й студентські роки. Вчителі у школі – про давні події, які відбувались сотні й тисячі років тому.

Намагаючись поглибити і урізноманітнити свої знання, ми з вами здійснюємо пошукову роботу у різних напрямках.

Сьогодні – обміняємось досвідом, представимо результати своїх пошуків і досліджень.

Учні 5-х класів досліджували історію своєї родини. Їх роботи представлені виставкою «Родове дерево». Їх роботи представлені на виставці.

Слово надається учням 7 –х класів.

Джуринський Андрій розповість про колективну справу, яку учні виконали в минулому році. А саме – вони досліджували, якими були дитячі і юнацькі роки батьків, дідусів, бабусь. Про те, що нового дізнались учні, почуємо від Андрія.

Результатом цієї роботи стала збірка «Дитинство і юність моїх батьків», яку і презентує учень.

Виступ Джуринського Андрія

Учні 7 -9-х класів опитували своїх рідних, щоб дізнатись, яким було дитинство наших батьків. Нам було цікаво, якими були школи, в яких вони навчались, чим займались у вільний час, як допомагали батькам.

Таким чином стало відомо, що деякі мами й тата навчались в нашій школі, як і ми. Вони ходили один до одного в гості, разом гуляли, допомагали ветеранам війни.

Ось уривок зі спогадів Чередник ( Небесної ) Любов Григорівни:

«У багатьох сім’ях батьки працювали у дві, а то й у три зміни. Дітям доводилося самим про себе піклуватися: робити уроки, розігрівати, або й готувати їжу; забирати із садочків чи шкіл молодших братів і сестер. Мікрохвильовок не було, по телевізору лише три канали, телефон один на під’їзд. Діти були більш самостійними.

Школи були схожими. Учні обов’язково у формі. Система оцінювання була п’ятибальною. Навчалися десять років.

У дітей було дуже розвинуте відчуття допомоги дорослим. Батькам по дому, господарству; дідусям, бабусям на канікулах допомагали на городі, в саду.

У кожного класу був свій старенький ветеран війни, про якого разом піклувалися.»

Ми сьогодні, як і наші батьки колись, також підтримуємо ветеранів, надаємо їм посильну допомогу.

Вчитель: А зараз ми почуємо,що дізналась, працюючи над проектом учениця 9-го класу Соловййова Тетяна.

Виступ Соловйової Тетяни

«Юність, якої не було» – так називається телефільм про моїх прадідуся та прабабусю, створений Закарпатським телебаченням.

Прадідусь, Прокопенко Віктор Васильович, колишній фронтовик, вчитель-філолог, народився 22 листопада 1925 року на Черкащині. До початку війни він встиг закінчити 8 класів. У 18 років війна одягла його у військову шинель. Йому довелось визволяти Польщу і штурмувати Берлін. Так починалась його юність, вкрадена війною.

У 28 років дідусь став вчителем-філологом. Його дуже любили учні.

Він був надзвичайно талановитим: грав на різних музичних інструментах, писав вірші, співав у Народній хоровій капелі «Звенигора», малював картини і лишив їх після себе на пам’ять нам усім.

Школа, в якій навчався, а потім викладав дідусь, була побудована ще в 1905 році паном Яневським, який дбав про освіту. У роки радянсько-німецької війни її будівля слугувала військовим госпіталем. Сьогодні біля школи стоїть пам’ятник визволителям, а біля нього – братська могила, в якій лежить 400 загиблих воїнів.

Чимало віршів мій прадідусь присвятив природі Закарпаття:

«Одвічно будуть всіх приваблювать Карпати,

Своєю красотою ласкати будуть зір.

Душі моїй із Богом розмовляти

Так хочеться чомусь з вершин Карпатських гір!»

ВЧИТЕЛЬ: Вернигора Віолетта доповість про іншу цікаву інформацію, яку було отримано під час спілкування з представниками старшого покоління (спогад про Голодомор).

Виступ Вернигори Віолетти

Моє ім’я – Вернигора Віолетта. Я – учениця 7-в класу. Я розповім про мою бабусю – Синеньку Любов Михайлівну, дівоче прізвище – Іващенко. Народилася вона в селі Рівному в Кіровоградській області.

Її дитинство було не дуже добрим, тому що це був період після голодомору 1932 – 1933 років.

Дві старші сестри прабабусі пережили Голодомор 33 – го року. Одна із них жива і нині. З її розповідей я дізналася про те, яким тяжким було тоді життя. Люди вимирали цілими сім’ями. Частіше вмирали малі діти, тому вони були дуже слабкі.

В сім’ї прабабусі було п’ятеро дітей, тато дуже хворів і весь тягар лягав на плечі матері та дітей. Вони ходили в поле, збирали колоски, приносили додому, виминали зернята, а потім батьки мололи і пекли оладки. Ходили в поле збирати гнилу картоплю, а потім із неї варили суп.

В сім років вона пішла в перший клас, але діти навчались не в школі, а в сільській хаті з 1 по 4 класи, потім до 7 класу – в Рівнянській школі №2 . До школи діти ходили по черзі: одні в першу зміну, а інші – в другу, тому що на всіх не вистачало одягу та взуття.

Коли батьки йшли на роботу, то діти залишалися вдома самі. Мама загадувала дітям багато роботи: сапати город, поливати городину, прибирати в хаті, готувати їсти. По черзі на лузі пасли корову. Пізнього вечора діти чекали батьків з роботи, сидячи на вулиці.

Моя прабабуся із сумом згадує своє дитинство, яке дуже відрізнялося від нашого.

І тому вона вчить мене, щоб я цінувала те, що маю.

Виступ Перевозник Катерини.

Ще один тривожний спогад: «В 1933 році радянська влада влаштувала геноцид українським селянам. На той час моїй прабабусі було 9 років і вона добре запам’ятала ті часи та переказала моїм батькам.

Продзагони ходили по селу і відбирали у людей продукти та свійських тварин і птицю. Люди, як могли, виживали. Намагались сховати хоч якісь харчі, щоб прогодувати своїх дітей.

І ось у хату, де мешкала родина моєї бабусі, навідались комуністи. Вони шукали все, що можна було їсти і відбирали. Бабусин батько сховав пів-мішка пшениці в холодній печі, але вони розваляли піч і забрали ту пшеницю. Вся родина розуміла, що помре з голоду. Бабуся була найстарша з дітей і теж все розуміла. І коли комісар виходив з мішком з хати, вона схопила ножа, підбігла до нього і вдарила по мішку з усієї сили. Мішок порвався і вся пшениця посипалась на підлогу. Комісар за це вдарив мою прабабусю рушницею по голові, але пшеницю збирати з підлоги не захотів, мабуть, злякався.

Та пшениця врятувала родину моєї бабусі від голодної смерті.»

Звучить пісня О.Білозір «Свіча».

Вчитель: Вшануємо пам’ять загиблих від Голодомору.

Вчитель: в історії України є не лише сумні сторінки. Так, дівчаток зацікавила історія походження ляльки-мотанки .

Виступ учениць з інформацією і демонстрацією зробленого.

Виступ Кшешевської Владислави:

Ми досліджували історію української ляльки – мотанки, яка здавна була оберегом в кожній родині. Кожна мати робила для своєї дитини таку ляльку.

Лялька повинна бути одягнена у світлу вишиту сорочечку, підюпник і запаску. Всі елементи одягу є оберегами. Символічним є те, що лялька – мотанка не шиється, а робиться лише за допомогою ниток, стрічок, шляхом намотування.

Раніше кожна дівчина повинна була вміти робити такий оберіг, тому дівчата до цього ставилися так само відповідально, як і до вишивання шлюбного рушника. Народ вірив, що в мотанці знаходиться дух предків і що вона може передавати досвід з покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх.

Лялька-мотанка приходить у наш світ у якомусь образі, створюється з певною ціллю. Її виготовляли із різними побажаннями, наділяли різними символічними значеннями: на щасливу долю, сприяння потаємним бажанням, гармонії людини з природою, на успіх і здоров’я, на добро і злагоду. І обов’язково, ці обереги несуть у собі позитивну енергетику.

Вчитель:   поглиблюючи свої знання про українську культуру, група учнів знайомилась з історією створення та діяльністю театру нашого міста.

Виступ учнів з розповіддю про цікаву інформацію з історії театру супроводжується слайдами.

Інформація про театр:

Софія Русова в книзі «Мої спомини» про наше місто в кінці ХІХ ст.. писала: «Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині». Щороку на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп. Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з-поміж яких найвідомішим став гурток, очолюваний Марком Кропивницьким та Іваном Тобілевичем.

Дружба і міцні творчі зв’язки єднали М.Кропивницького з передовими діячами російської, білоруської, молдавської і грузинської культур. Понад п’ятдесят міст тогочасної Росії відвідав Марко Лукич під час своїх театральних подорожей, і скрізь його зустрічали привітно, з великою пошаною.

Тим часом український театр зазнавав утисків: заборонялося більше місяця затримуватися на одному місці, через що трупа Кропивницького постійно була в дорозі, на десяток років для неї був закритий Київ.

Письменник, драматург, директор «Малого театру» в Петербурзі казав: «У цій трупі такі обдарування, котрі були б першими в імператорських театрах. Марко Кропивницький – актор, подібного якому немає на жодній російській сцені. Немає і такої актриси на російських сценах, як пані Заньковецька.»

Вчитель: продовжуючи традиції корифеїв, наші учні ставлять міні-спектаклі на шкільній сцені.

Виступ О.Басецької,яка виконає вірш Т.Г.Шевченка.

Вчитель: обставини сучасного життя змушують нас аналізувати події, що сьогодні відбуваються в нашій державі, певним чином брати посильну участь у цих подіях.

Досліджуючи історію борців за волю і незалежність України, учні 9 –го класу почали досліджувати історію українського націоналізму. Сьогодні ми почуємо про попередні результати їх роботи.

Учениця 9-б класу Вікторія Рябова розповість, що вона дізнались про історію створення Січових Стрільців та їх діяльність на території Кіровоградщини.

Звучить одна з повстанських пісень.

Учениця: намагаючись підтримати сучасних борців за волю на Сході України, ми беремо участь в усіх шкільних акціях на підтримку воїнів АТО.   Виготовляли для них «валентинки». ( Демонструються слайди.) І надалі будемо робити те, що в наших силах.

Вчитель: На завершення нашого зібрання пропоную послухати «Лист з окопу» , автором якого є Кіборг з позивним «Фауст». Виконає його учениця 9 б класу Басецька Олександра.

Вчитель: Прослухавши всі повідомлення, хочу зазначити, що всі групи здійснили серйозну роботу. Деякі дослідження можна вважати завершеними на даному етапі – це дослідження історії української ляльки-мотанки, міського театру та про дитинство і юність ваших батьків. Цією інформацією ми з повним правом можемо поділитись з іншими учнями.

Які пропозиції про подальшу роботу будуть у вас?

Учень: я пропоную продовжити вивчення питання про історію перебування Січових Стрільців на території нашого міста.

Учень: а мені цікаво дізнатись про перебування на наших землях представників українського анархістського руху. Тому я пропоную приєднуватись до мене для вивчення даного питання.

Вчитель: Дуже цікаві пропозиції. На цьому наше засідання будемо вважати завершеним. А розпочату роботу будемо продовжувати.

 

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 оцінка. Рейтинг публікації: 5 з 5)
1310
А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?
Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 коментарів

  1. Матеріал виховного заходу є дуже цікавим, але я б хотів звернути на деякі методичні елементи щодо структури побудови конспекту заходу: відсутні тема заходу та заключна частина.

  2. Тетяно Пилипівно! Дякую Вам за цікавий, а головне, апробований захід, адже вивчати та досліджувати історію нашого народу, виховувати повагу до національних символів, традицій – завдання кожного педагога.