Історія розвитку комп’ютерів

Автор: вчитель інформатики Герасимчук Наталія Валеріївна

Давним-давно, коли ще країнами правили королівські династії, велися кровопролитні війни, наука тільки розпочинала свій шлях до того обсягу знань, який ми маємо зараз. Невтомні, працелюбні та віддані своїй справі вчені проводили всі необхідні розрахунки самостійно, багато помиляючись, забуваючи, плутаючись у великих цифрах. Та ось у прекрасній Франції, де люди ніколи не любили витрачати час на одноманітні та нудні справи, один математик на ймення Блез Паскаль створив найпершу механічну рахівницю.

– Ну, ви тільки подумайте! – казав вчений друзям, сплескуючи руками. – Я, замість того, щоб досліджувати нові явища, виводити потрібні формули, мушу сидіти над безглуздими обчисленнями для перевірки вже винайденого! Кому потрібна така морока? Ось я і вирішив взяти дівчинку з дитячого будинку до себе на виховання, навчив її рахувати. Правда, вона ще мала, тільки додавати і віднімати вміє.

Науковці згодилися, що це не даремна справа. А що, ти собі працюєш над серйозними речами, не забиваєш голови великими цифрами, а дівчина при потребі все порахує. Так і прижилася ця традиція серед вчених.

Аж у 1832 році дівчинку, що жила у англійця Чарльза Бебіджа, її прийомний наставник навчив робити всі обчислення без зайвих слів – він лише залишав їй інструкції, що згодом були названі першими обчислювальними програмами. Але дівчинка була дуже лінива і працювати не захотіла.

Але вже у 20-30-х роках 20 століття учениця Жозефа-Марі Жаккара, що була дуже схожа на англійську дівчинку, згодилася так працювати. А так як у неї був особливий талант до ткацтва, вчитель дозволив поєднувати приємне з корисним – дівчинка вчила потрібні інструкції, виконуючи на тканині прекрасні візерунки. Дівчинка прекрасно запам’ятовувала інформацію і довго зберігала її у своїй пам’яті за наказом наставника. Коли він, розповівши щось, промовляв «Реле!», то учениця знала, що тільки що сказане потрібно закарбувати у пам’яті.

У 30-х роках у Гарварді з’явився хлопчик Марк, яким не могли нарадуватися вчителі – адже він рахував великі числа, множив та ділив їх всього за 4 секунди. Кажуть, він був сином французької дівчинки – учениці Жаккара.

Згодом, у 1948 році, коли нащадки видатних учнів вже призвичаїлися до такої роботи, а ця праця у свою чергу стала більш популярною та розповсюдженою, діти стали більш наполегливо вдосконалювати свої вміння – їм потрібно було все менше часу та зусиль на обчислення та інші нові завдання. Швидко справляючись з домашніми роботами, що вже були доведені до автоматизму, вони, не маючи, чим зайнятися, почали працювати на підприємствах.

З часом люди все більше і більше звикали до чудо-дітей, навіть звичайні громадяни подумували, чи не взяти б і собі додому такого помічника. А самі діти все легше і легше піддавалися навчанню, до того ж і вивчали все нові і нові задачі. Найбільш здібною виявилася на той час дівчинка «Apple», про яку почули у всьому світі у 1977 році.

У 80-ті роки вчені-вчителі навчили своїх підопічних зберігати величезні об’єми інформації, не займаючи ними всю свою пам’ять. Діти мали змогу запам’ятовувати ще більше, вони швидко вчилися.

І зараз спеціальні навчальні програми для таких дітей не стоять на місці, вони розвиваються, удосконалюються. Такі діти живуть майже у кожній сім’ї. Спробуйте, можливо, і вам вдасться, скинувши розрахунки на таку дитину, зайнятися серйозними дослідженнями і навчити її новим корисним функціям.