Твір роздум про Чорнобильську трагедію
“Гірке відлуння болю на віки”
Автор: учениця 11 класу Лашко Катерина Олегівна
На землю спустився вечір. Сонце зайшло за обрій, забравши із собою тіні втомленого міста, шлейф сонячного тепла, відчуття домашнього затишку, миру, а разом із тим – і спокою. Прохолодна вуаль весняного, уже не чужого і не такого різкого вітру блукала поміж гілок дерев, між старими вулицями Прип’яті, серед дитячого сміху, дорослих розмов, шепоту трав, шелестіння дібров. Хтось думками був уже зовсім далеко, когось тримали проблеми, деякі насолоджувалися тишею та спокоєм. Момент – …і жовтогарячий сонячний диск зник за обрієм, ніби назавжди. Місто оповили перші хвилини ночі, що викарбуються кривавими спогадами у їх невинних душах та чистих серцях. А поки що годинник вказував о пів на другу звичайної квітневої ночі. Ніщо не віщувало біди…
За мить – вибух, і невидимий убивця, що ім’я йому – радіація, уже пронизує гострими лезами до кісток, проникає крізь двері, залишає свій смертельний слід у кутках кімнат, на підвіконнях, сходах, стелі – усюди, куди зміг дістатися. В один момент ідилії не стало. Не стало думок і голосів, сміху і радості, не стало тепла, вулиць, не стало міста. Залишилося лише мовчання, від якого йшла обертом голова, яке було голоснішим за усілякі слова, і біль, що роз’ятрює душу пронизливим криком, вереском, диким голосом, нелюдським звуком. Сигнал сирени, що лунає звідусіль. А потім була тиша…
Чужі голоси байдуже повідомляли з блакитних екранів та по радіохвилях про евакуацію. Кожна людина, що була колишньою частиною невеликого міста, ладна була б віддати найдорожче, аби ніколи в житті не чути цього слова, уберегти свою родину від страшних наслідків. На вулицях не залишилося нічого, окрім моторошних поглядів, що ранили швидше, точніше і болючіше від ножа. Колись це було містом, де вирувало життя; де люди, повертаючись із роботи, мріяли про затишну вечерю в родинному колі; де діти переймалися шкільним життям, а батьки тішилися їхніми успіхами. Хтось запізнювався на зустріч, хтось порався хатніми справами (звичайне містечко), з його жителями, де ніхто і ніколи не міг уявити масштабів майбутньої трагедії усього українського народу. В один момент усе припинило своє існування.
А там, далі від міста, біля самого серця реактора, із цією «чумою» боролися ті, хто ще навіть не усвідомлював, що через декілька годин вони зникнуть за обрієм, як той сонячний диск – назавжди. Відчайдушний бій із вогнем та радіацією, на жаль, був нерівним. Невидимий ворог проходив наскрізь, зливався із кров’ю, торкався кісток, самого серця. Лише справжні герої та сміливці могли забути про свій невичерпний страх та біль – рятувати інших… свою країну, її минуле, теперішнє та майбутнє…
У перші місяці трагедії, кожен із шестисот тисяч добровольців і мобілізованих солдатів міг перебувати біля четверного реактора лише сорок секунд. Насправді ці герої проводили там цілі дні, не знаючи страху, болю чи втоми. Більшість із них не думали по наслідки трагедії чи пагубний вплив опромінення, яке вони отримували щосекунди – вони просто віддавали свої безцінні життя на благо країни та людства. Невимовний жаль охоплює душу та серце лише при згадці про те, що більшість із ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС не мають змоги почути та прийняти нашу щиру подяку за подвиг, що врятував долю України та всього людства; за сміливість, що слугує прикладом мужності вже близько тридцяти років; за відважність, що є привілеєм лише найсильніших; за те, що своїми діями та вчинками вони довели усьому світові, що безстрашність все ж таки може врятувати світ.
На мій погляд, найжахливішим є те, що влада намагалася приховати не лише наслідки, але і масштаби трагедії не лише від населення Прип’яті, населення всієї країни, а і від усього міжнародного товариства. Жителі міста дізналися про рівень радіації, підвищений у десятки, а то і сотні разів значно пізніше, аніж того вимагали правила безпеки збереження людських життів. Це, безумовно, є неприпустимим. Мені моторошно уявити безтурботне, повсякденне життя міста, де кожен займається своєю звичною справою, і навіть не підозрює, що опромінення вже торкнулося найзаповітнішого, найсвятішого, найріднішого… Це злочин проти населення, злочин проти людяності, проти моралі, проти усіх існуючих переконань, законів, установ, домовленостей, які взагалі існують, і які тримають цей світ, всупереч брехні, ненависті і подібним вчинкам.
Хто б міг подумати, що через тридцять років невелике місто на мапі України викликатиме стільки моторошних спогадів, стільки болю та страху одночасно. За декілька днів про існування такого міста як Прип’ять дізнався увесь світ. Чесно кажучи, мені б так хотілося, аби містечка України ставали відомими завдяки досягненням спортсменів, відомих політиків, талановитих художників, авторів – виконавців, літераторів, поетів, митців, винахідників, диваків , у будь-який інший спосіб, окрім всесвітньо відомої трагедії, що носить назву «Чорнобиль». Лише одна згадка викликає такий вир емоцій та почуттів, що неможливо одразу згадати людей, які б не знали або не чули про події тієї жахливої, кривавої, пекельної ночі двадцять шостого квітня. Спілкуючись із героями, що бачили справжнє пекло на землі того періоду, неможливо не дивуватися їх мужності та витримці. Хочеться висловлювати глибокі слова вдячності для них тисячу і тисячу разів, адже тільки у таких ситуаціях ти розумієш, що є речі, які так важко вимовити або описати словами, так як мова не здатна передати це переплетіння страху і захоплення. Тут краще за мову говорять погляди. Так, саме погляди, що існують лише завдяки героїзму цих чоловіків. На мою думку, найкращою подякою буде пам’ять, яку ми в змозі донести і передати наступним поколінням з величезною, невимовною подякою та захопленням.
Плин часу – безжальний. Хоча не можна бути таким точним, оцінюючи наслідки його впливу на людину. Кажуть, що час лікує рани, якими б болючими і давніми вони не були. Але є рани, які болять усьому народові, усій нації, і час не зможе їх вилікувати, вони кровоточитимуть доти, доки людство не засвоїть цей жорстокий урок. Ця рана – Чорнобильська трагедія. І допоки ми не навчимося діяти відповідно до вчинків величного та гордого слова – «Людина», вона знову і знову нагадуватиме про себе.
На жаль, така проблема відома усім українцям. Питання досить болюче. Дякую автору роботи за душевність, глибину думок, за гідне розкриття матеріалу. Дякую! З такою роботою варто ознайомити школярів.
Чорнобильська трагедія – це біль України.Це я знаю не з чужих вуст,а з власного життєвого гіркого досвіду,я живу в Чорнобильській зоні.Тому твір учениці глибоко схвилював мене.Ця робота може бути зразком для інших учнів.Дякую
Завжди цікаво дізнатися, як сприймають різні покоління знаменні події історії: радійсні та піднесені, сумні та трагічні. Звичайно, у кожного покоління свої герої, свої кумири, свої уподобання. Але в історії кожної держави, кожного народу є події, що незагойною раною ятрять душу і старим, і молоді, і дітлахам. Для нас, українців, таким болем став Чорнобиль. Автор публікації приводить власні роздуми з приводу трагедії, впевнена, моїм десятикласникам буде цікавою та близькою по духу думка їх ровесниці .
Катерино, ти виконала величезну і кропітку роботу. Змогла викласти все послідовно і чітко. Неодмінно познайомлю своїх учнів з цим матеріалом на позакласному занятті.
До майбутнього ми йдемо, озираючись на минуле. Познайомившись з твором – роздумом, напрошується запитання – а як бути у цьому випадку, у випадку із Чорнобильською трагедією. Автор вважає, що безперечно, минуле впливає на сьогодення й майбутнє. Таким чином, можна зробити висновок, що минуле, справді, визначає наше майбутнє. Людина, чи влада, з даного твору, яка розуміє причини своїх помилок і невдач у минулому, має намагатися більше не припускатися подібних прорахунків. Народ, що усвідомив свою історію, має більше шансів посісти гідне місце в майбутньому. Твір – роздум сподобався, можна використати його і на виховній годині, приуроченій даній даті, шкода лише, що відео заблоковано, теж елементи можна було б показати учням. Дякую.
Учениця у своєму творі донесла усю ту біль тієї незабутньої трагедії українського народу. Показала своє бачення ситуації. Заслуга не тільки учениці але й вчителя.