Дослідницько пошукова робота на уроках історії

Дослідження долі своїх родин в роки війни. Трагедія сім’ї Юрів–Пилипів Катерини Михайлівної (с.Тисів)

Підготували учні 7- х класів. Під керівництвом вчителя історії Пилипів Оксани Андріївни

Війна, війна… Скільки долей людських вона скалічила забрала дитинство у народжених перед війною дітей!

Друга світова війна залишила слід у кожній українській родині. З покоління в покоління передаються правдиві історії про рідних,які захищали свою вітчизну. Є такі історії і в моїй родині Пилипів, які живуть в участку Замел села Тисів.

Юрів – Пилипів Катерина Михайлівна народилася 21 вересня 1921року в великій (4 дітей) сім’ї, в мальовничому селі Тисів, яке розкинулось поміж високих гір, у вузькій долині, на берегах швидкоплинної гірської річки Сукіль.

У 19 років вийшла заміж за Андрія Пилипіва. Йому на той час було 24 роки. Після цього оселилися у будинку молодого. Андрій працював у лісі, а вона вела домашнє господарство. У своєму щасливому кубелечку старалися не помічати складнощів радянізації, хоч вона стукала кулаком у двері, і вели своє родинне гніздо, як усі щасливі сім’ї. І тут на Карпати, як і всю Україну, упала війна. У сім’ї зростало двоє дітей Настуня і Мирон – Дмитро (родився 8 листопада, а хрещений Мироном). А тут на світі – кара Божа: облави, мобілізація в ЧА, переслідування,перепис населення і виявлення учасників визвольних змагань та арешти, нечувані податки. Населення, щоб цього уникнути ховалися у лісах, бункерах. Переховувався Андрій зі двома братами в урочищі « Корбулів звір» у бункері. Андрій не був військовим, але що з того – не обминула облава і його домівку. Коли почали шукати за чоловіком, прийшли до хати, а Катерина якраз купала Мирона, а москаль приклав їй рушницю до грудей. Та й питає: «Де чоловік»,- « в армії на фронті».- Покажи листа. Жінка мала листа сина Михайлихи Івасьової,( Марії Роздольської – Пилипів з Горішнього кінця). Її син Микола був мобілізований у ЧА. Таким чином родина Івасьових захистила себе та своїх дітей. Листа передала і Катерині, бо були однофамільці. Це на деякий час врятувало і сім’ю Катерини. Знайшли Андрія зимою 1946 року. Зима того року була холодна, великі сніги. Йшли облавці. Коли Андрій хотів втекти з Корбулового звору через Рівню і сховатися за г.Фежет, якраз тоді на Рівні його досягнула московська куля. Спантеличені смертю брата Петро і Дмитро, які втікали разом з ним спинилися і теж були зловлені НКВС. Облавці наказали Петру і Дмитру, щоб тягнули по снігу вбитого до саней на дорогу за ноги. А хлопці не змогли так зробити і почали плакати. Тоді взяли вбитого на сани і привезли додому.

Катерина, як почула стрілянину, а ще пробачила сани, на яких везли вбитого, то взяла своїх дітей і пішла до батька у Горішній Кінець. Фолін, який керував цією погонею, сказав Замеловій Анні,( Пилипів Анна, дружина Дмитра Пилипіва), щоб переказала Катерині, аби поховала Андрія. Тоді священником у селі був о. Є.Король. Він сказав щоб негайно перевезли тіло Андрія у Горішній кінець до Курилових ( сім’я Курила Івана і Настуні) бо там буде похорон. Батько Настуні помер від тифу. Вночі зробили труну, вбрали покійного Андрія і на світанку перевезли фірою через ріку з участкаЗамел в участок Горішній Кінець. І ховали одночасно з покійним Курилом. Поховано Пилипіва Андрія в селі на старому кладовищі. Ось так, у 25 років залишилася Катерина вдовою. Після цього 9 тижнів жила у хаті свого батька Юрів Михайла у Горішньому Кінці. Після цього замість Фоліна, керувати загоном НКВС став Шкуратов. Він почав шукати за Катерининою сестрою Настунею Юрів. Вона довго працювала зв’язковою ОУН-УПА. Якраз у той час знаходилася у хаті батька разом з маленькою Настунею, яка мала 2,5 року, і ще меншим Мироном (1рік і 3 місяці). І зразу приступили москалі до її батька: « Чиї діти ?»- « Касині»,- відповів тато. «А де чоловік?»«Нагуляла». А сказав він так для того, щоб врятувати сім’ю. Шкуратов каже до тата: « Та й ти прийняв її ?- А що мав робити?». Після допиту батька кагебіст приступив до вдовиці: « Від кого діти?», « Не знаю»,- наговорювала на себе, щоб врятувати себе і дітей від репресій і смерті. Каже Шкуратов: «Якщо віриш у Бога, то заприсягнися перед ним, що нагуляла дітей». Стала вдова на коліна перед образами та по клала хрест на собі: – « Незнаю від кого діти – нагуляла з парубками. З котрим – не знаю, бо їх було багато». І здавалось Катерині, що ось – ось розірветься земля під нею за те, що говорила неправду перед образами. Але Бог її зрозумів … .

Через деякий час вернулася у Замел до своєї з Андрієм порожньої хати. Надворі весна. Взяла вона торбу в руки та й пішла на випроси попід чужі хати, щоб посадити бульби та засіяти поле, аби було чим прогодувати дітей.

Катерина каже, що війна – це страшне слово, яке протягалося від міста до міста, від села до села, від хати до хати. Пригадує як небо стогнало від куль, як енкаведисти дуже жорстоко розправлялися з людьми: катували, вішали, розстрілювали. Не жаліли ні малих, ні старих. Вони не звертали увагу навіть на те, що у жінки було двоє маленьких діток. Провели обшук і забрали корову, телицю,свиню,картоплю, все, що було в хаті. Навіть забрали її черевики, в яких деколи йшла до церкви у великі свята. Вночі вдалося украсти 2 мішки з картоплею і все. Палили хати ще й цілі села.

Пригадую, що десь приблизно в 1949 році село спіткало стихійне лихо. Загорілася хата Дуба Івана, а оскільки стояла суха погода і дув сильний вітер, то це призвело до того, що у Горішньому Кінці за кілька хвилин згоріло 18 хат.

Було дуже багато вбитих і поранених, також страждала і худоба. Шкода було поранених корів і коней. «Не дай Боже, щоб ті страшні часи повернулися», – каже Катерина.

Війна – це жахлива трагедія в житті кожного народу. За всю історію людства не було таких катастроф та стихійних лих, які забрали б більше життів, ніж війна.

Увесь час , протягом всіх років Катерининого життя без чоловіка, повного небезпек і труднощів, супроводжувало її певно якесь обмежене щастя чи ангел – охоронець . Своє життя я довіряла Господу і прожила до цього часу. Всюди натрапляла на приязних людей, які радо допомагали.

Зараз Пилипів Катерині 93 роки. Вона почуває себе добре. Порається по господарству. Вона лагідна і дбайлива. Катерина Пилипів любить людей і радіє життю.

Колись одразу по війні у визволених селах вогонь бережно несли від хати до хати, щоб зігрітися самим і зігріти інших. Щоб ним освітити хату. Отак і вогонь життя іде від покоління до покоління – в майбутнє… .

Правнучка Катерини працює в школі вчителем. Вона дуже щаслива усвідомлювати що члени, її сім’ї належать докагорти тих українців,які врятували світ від чорної смерті. Пилипів Оксана Андріївна каже: « Хоч і вже пройшло немало часу з смерті прадідуся, я дуже шкодую, що не знала його за життя, та все одно відчуваю гордість за його незламність і за те, що він не шкодуючи своє життя. А виявив опір ворогові і не бажав служити в окупаційній армії. На такі вчинки здатні лише справжні патріоти свого народу і тому нашим головним завданням є пам’ятати про тих, хто своїм потом та кров’ю виборов свободу й ніколи не забувати про їхній подвиг в ім’я миру та життя».

Записи зроблені учнями гуртка « Історичне краєзнавство».