mail@urok-ua.com

Пошукова робота “Палаючі серця безсмертних”

Автор: вчитель історії Сечкар Юлія Олександрівна

Пошукова робота присвячена подвигам юних героїв Мелітопольщини під час Другої світової війни.


 

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….3

  1. 1. ОБЛИЧЧЯ ЗВИТЯГИ З ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ……………………………..4

1.1. Віра Смелик – світоч солдатської надії………………………………..4

1.2. Син полку Віктор Прокопов – гордість міста Мелітополя…………..7

1.3. Спецгрупа юних мінерів: забуті безстрашні герої……………………8

  1. ВИСНОВКИ…………………………………………………………………11
  2. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………..12
  3. ДОДАТКИ……………………………………………………………………13

Вступ

Актуальність теми дослідження. Історія української нації пронизана славетними подіями і героями, становленням і розквітом нашої державності, непримиримою боротьбою з ворогами України. Трагічною сторінкою історичного минулого нашого народу є Друга світова війна. 78 років минуло з початку цієї жахливої війни та в народній пам’яті вона залишиться навіки. Не згасне пам’ять про мільйони загиблих і скалічених життів. З кожним роком учасників Другої світової війни стає все менше. Всіх, хто ще живий, ми повинні цінувати і вшановувати. В цьому полягає основна задача нашої держави – пам’ятати минуле. Війна – це не тільки людські жертви, втрати в бою, це і моральні втрати і, насамперед, скалічене дитинство, горе і сльози матерів. Патріотичний порив дітей під час Другої світової війни був таким високим, що, незважаючи на заборони дорослих, які намагалися захистити їх від загрози, діти все ж жертвували своїми життями, ставали синами і доньками полків, розвідниками, мінерами. Вони – нескорені, вони – приклад гідності і мужності для всіх нас і майбутніх поколінь.

Ми не можемо забути про великий подвиг українського народу та його визначну роль у перемозі Об’єднаних Націй у Другій світовій війні. Нам і тепер відомо, що таке війна, не можна допустити повторення тих страшних подій, які пережило покоління наших дідусів і бабусь. Обрана тема дослідження розкриває важливі моменти життя Мелітопольського краю і його юних героїв в період Другої світової війни, що й обумовлює її актуальність.

Об’єкт дослідження – незламність і героїзм юних мешканців Мелітополя в період Другої світової війни.

 Мета нашої роботи – ознайомлення з хоробрістю і подвигами молоді Мелітополя під час Другої світової війни.

Завдання роботи:

  1. Ознайомити з історією міста Мелітополя Запорізької області під час Другої світової війни.
  2. Висвітлити імена юних героїв – патріотів рідної української землі.
  3. Дослідити спогади тих, хто пройшов тяжкий шлях війни.

Джерельну базу роботи становлять свідчення очевидців.

Практичне значення роботи: матеріал роботи може використовуватися на уроках історії в загальноосвітній школі, позакласних заходах, присвячених вивченню історії рідного краю, а також в написанні краєзнавчих робіт.

1. ОБЛИЧЧЯ ЗВИТЯГИ З ПОПЕЛУ ЗАБУТТЯ

1.1. Віра Смелик – світоч солдатської надії

Нам невідомі всіх їх імена,

Хто їх чекає, хто за ними плаче,

Де їхній дім, як їм болить війна,

Яке в них серце – щире чи терпляче.

Як страшно їм, коли усе горить,

Коли руїни, смерть перед очима,

І як в бою важлива кожна мить,

Які в них білі крила за плечима.

Нам невідомі мрії й здобуття,

Всі їхні рани, всі слова прощання,

Вони – солдати, що кладуть життя,

Заради нас і мирного світання.

Україна зробила надзвичайно вагомий внесок у перемогу над нацизмом, українці стали однією з націй – переможниць у Другій світовій війні. Мільйони українців боролися з нацизмом упродовж цієї жахливої війни на боці Об’єднаних Націй. Понад 6 млн. українців воювали у Червоній Армії під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр.

Протягом 1941-1945 рр. бойові дії двічі прокотилися територією нашої держави. Українська земля стогнала від людських втрат і горя. Нацистські окупанти нещадно руйнували українські міста і села, знищували населення, змітали все живе на своєму шляху. За перші три місяці німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Україна була окупована військами нацистської Німеччини, які швидко просувалися по степових просторах України, форсували Дніпро, змусили війська Червоної Армії відступити і 6 жовтня 1941 р. зайняли територію Мелітопольського краю.

Зі своєю родиною жила тоді в місті Мелітополі Віра Смелик. Дівчині тільки виповнилося 16 років. Вона добре пам’ятає, як нацистські окупанти увійшли до міста, як почалася «чорна ніч окупації». Окупація принесла з собою комендантську годину, паспортизацію населення, реєстрацію всіх працездатних на біржі праці, мобілізацію молоді для відправки на каторжні роботи в Німеччину, натуральний і грошовий податок, дитячу трудова повинність. Багато юнаків і дівчат ховалися, наносили собі каліцтва аби тільки не їхати в Німеччину.

А 23 жовтня 1941 р. агресори почали знищення людей. Поблизу Мелітополя, на околиці сіл Вознесенки і Костянтинівки, було розстріляно понад 14 тисяч жінок, дітей і стариків єврейської національності. Нова окупаційна влада всюди розвішувала накази.

ПРИКАЗ

28 января 1942 года

Городская управа обязывает всех жителей города Мелитополя и его окрестностей:

  1. В случае обнаружения где-либо вражеских пропагандистских материалов в виде прокламаций и т. п. немедленно таковые доставлять в ортскомендатуру.
  2. Все, кто будет распространять или скрывать такие материалы, а также, кто будет устно передавать разные злостные вражеские слухи, будет расстрелян.
  3. Этот приказ вступает в силу немедленно после его объявления и распространяется на всю территорию города Мелитополя и его района.

Городская управа ”

(з архівних документів Мелітопольського краєзнавчого музею)

Нацистські окупанти пекли хліб для мешканців міста з дуже поганого борошна, що визвало масові отруєння населення. Також в Мелітополі були створені концентраційні табори для військовополонених. Доля військовополонених була тяжкою: рабська праця чи розстріл. Багато жінок і дівчат ходили до таборів годувати солдат, серед яких були українці, росіяни, татари, румуни. Ходила до концтаборів і Віра Смелик. Вона уникла евакуації до Німеччини, бо імітувала різні хвороби. Родина Смеликів перед війною припасла борошна, абрикосової «сушки». Мама Віри – Марфа Данилівна – напече пиріжків і дівчина з торбою їде до табору. А там воїни – голодні, худі, поранені, з проханням до Віри: «Сестричко, допоможи, врятуй!», а у Віри серце надривається від болю. За день бувало декілька разів ходила з пиріжками до солдатів.

Зі спогадів Віри Тихонівни: «Один військовий – Микола Морозов – був тяжко поранений, ледве ходив, худий, а очі немов у мерця. І тільки як мене побачить, то аж обличчя сяє… Я знала, не врятую – загине, і мені вдалося переконати керівника табору, що це мій родич.» Поступово Віра стала надією для солдат, надією на спасіння, надією на життя (див. Додаток 1).

Дівчина врятовувала людей – складала списки полонених і просила мешканців вулиці підтвердити, що це її родичі з Мелітополя. Сусіди ставили свої підписи, хоча за це могли розстріляти. Спочатку список мав тільки 3 прізвища, потім ще одне прізвище, і ще… Врятування людей стало для хороброї дівчини сенсом життя. Мати дуже переживала за Віру. Звичайно, ризикували всі – і Віра, і її родина, і сусіди. Вранці всі чули постріли – розстрілювали мешканців міста за найменшу провину. Не шкодуючи свого життя, яке могло обірватися в будь-яку мить, Віра врятувала і вилікувала 13 воїнів.

23 жовтня 1943 р. Мелітополь був визволений військами Червоної Армії від нацистських окупантів (див. Додаток 2). За своїм напруженням бої за місто Мелітополь були порівняні зі знаменитою Сталінградською битвою. Відомо, що коли вирішувалося питання про перший список міст-героїв, то Мелітополь потрапив в цей список, у якому було лише чотири міста, які не були обласними центрами (Керч, Мелітополь, Новоросійськ і Севастополь). У підсумковий список Мелітополь вже не потрапив….

З акту про звірства агресорів в місті Мелітополі від 22 листопада 1943 р.:

“Два года фашистские захватчики свирепствовали в нашем городе, грабили, мучили и убивали мирных жителей. В октябре 1941 года фашистские изверги согнали к мельнице около Бердянского моста более 3 тысяч жителей и расстреляли их у противотанкового рва. Но это было только начало.

С тех пор почти ежедневно к противотанковому рву подъезжала специальная крытая автомашина. Гестаповцы выталкивали из нее арестованных советских граждан и расстреливали их. Массовые убийства мирных жителей происходили также на окраинах города, около сел Данило-Ивановка и Круча.

По далеко не полным данным, гитлеровцы за время оккупации истребили более 14 тысяч мирных жителей города. При отступлении немецкие бандиты взрывали и поджигали жилые дома вместе с жителями. 13 октября 1943 года немецкие палачи загнали в тюрьму более 250 женщин и детей и ночью подожгли тюрьму.

Гитлеровцы разрушили Мелитополь. Они взорвали насосо-компрессорный завод, завод им. Микояна, завод им. Воровского, консервный завод и другие предприятия, а также сотни жилых домов. Главными виновниками этих чудовищных злодеяний являются так называемый генеральный немецкий комиссар Крыма, палач Георг Гейниш, его заместитель Кунценгаузер, начальник гестапо Кула и бургомистр города Классен.” (з архівних документів Мелітопольського краєзнавчого музею)

Мешканці міста почали відновлювати рідне місто. Віра разом з іншими дівчатами працювала в госпіталі. Після війни вона зустріла одного з таких героїв, який пройшов «пекло війни», і вийшла за нього заміж. До Віри Тихонівни в післявоєнні роки дуже часто приїжджали рідні і врятовані нею солдати, привозили подарунки, дякували за спасіння, писали листи,

Віра Тихонівна Смелик досі проживає в Мелітополі. У неї є син, онуки, правнуки. І хоча сили вже не ті і здоров’я погіршується з кожним роком, Віра Тихонівна молода духом і готова спілкуватися. Тільки, коли згадує воєнні роки, голос тремтить і сльози з’являються на прекрасних, щирих очах. Але «…я робила те, що мені підказувало серце. Було страшно, мене могли вбити та я не могла інакше!»

Низький уклін Вам і подяка за мужність і героїзм, і довгих років життя!

1.2. Син полку Віктор Прокопов – гордість міста Мелітополя

Коли стають до зброї діти,

Народ цей не перемогти!

Прикладів мужності юних героїв України можна привести безліч. Майже кожен мешканець міста Мелітополя зробив вагомий внесок у вигнання з України нацистських окупантів, гідно виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Ми пишаємося героїзмом наших воїнів-земляків на фронтах Європи, Північної Африки та Південно-Східної Азії. Ми пишаємося кожним, хто залишився в окупованому Мелітополі і боровся всіма засобами за мир і спокій на рідній землі. Жінки, діти, старі – всі наближали перемогу у цій безжальній війні.

Гордістю Мелітополя є Віктор Антонович Прокопов, син полку в період Другої світової війни, людина з дивовижною біографією. На жаль, його ім’я не широко відоме теперішньому поколінню, але ця героїчна людина заслуговує на довічну пам’ять (див. Додаток 3).

В 20-х числах серпня 1941 р. в місті Мелітополі знаходились війська командуючого 18-ю армією Південного фронту Червоної Армії генерал-лейтенанта А.К. Смирнова. Два радянських офіцери жили на квартирі у матері Віті Прокопова. Хлопчику було 11 років і він вирішив йти воювати. Марія Захарівна – мати Віктора – плакала, вмовляла сина залишитися вдома, але хлопчик їй сказав: «Мамо, я повернуся! Я буду живий!»

23 вересня 1941 р. Віктор Прокопов у свої юні роки став воєнною людиною – сином полку. Приймав участь у багатьох боях, дивом залишився живим, коли армія генерал-лейтенанта А.К. Смирнова під м. Бердянськом Запорізької області була майже знищена військами нацистської Німеччини. Потім Віктор попав до 16 дивізії 73-го полку протиповітряної оборони Чорноморського флоту. Віктор Антонович пройшов шляхами війни, визволяючи від нацистських окупантів Кавказ, Крим, Європу. Український хлопчик – патріот бачив стільки горя і жаху, що не кожний дорослий це витримає. А Вітя витримав, вистояв, дійшов до Перемоги над нацизмом у Європі.

Зі спогадів В.А. Прокопова: «Під час боїв я підносив важкі снаряди, допомагав пораненим. Спочатку довго звикав до солдатського життя, було важкувато. Коли було затишшя, ходив за поштою, чергував, навчився перев’язувати поранених, читав солдатам листи. Всі мене любили, називали «синочком», я вивчив майже всі воєнні пісні, співав і грав на гармошці. Мене ще батько навчив грати.»

З листопада 1943 р. по березень 1944 р. Віктор у складі 16-ї дивізії Червоної Армії захищав небо рідного міста Мелітополя.

Віктор Антонович має багато нагород – орден, медалі «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За бойові заслуги», але особливо цінними для нього є нагрудні знаки «Син полку» та «Ветеран Червонопрапорного Чорноморського флоту».

42 роки свого життя віддав Віктор Антонович вчительської праці. Патріот, людина з відкритим серцем, В.А. Прокопов організував унікальний музей «Юні захисники Батьківщини» в м. Мелітополі. Великій людині присвячена книга «Вірність» (автор Г. Маєвська), «Поэма о юнге» (автор Г. Маєвська) (див. Додаток 4).

Надзвичайна людина – Віктор Антонович Прокопов – пішов з життя 16 березня 2017 р. Це була людина пряма, незалежна, яка все своє життя слідувала принципам своєї совісті, не терпіла фальші, безмежно любила рідну українську землю і тільки завдяки своїм сильним рисам характеру змогла вижити у важкі роки війни. Свіча пам’яті про мелітопольського сина полку ніколи не згасне. Як не повинні згаснути його слова: «Війна – це нещастя, горе, сльози, смерть. Люди, всім вам мира і добра!»

1.3. Спецгрупа юних мінерів: забуті безстрашні герої

Після визволення Мелітополя від нацистських окупантів у 1943 р. перед радянським керівництвом міста постало завдання розмінування території міста та всього району. Місто лежало в руїнах, але найстрашніше було те, що діти і дорослі досі гинули, підриваючись на німецьких мінах. Не проходило дня, коли б не лунали вибухи. Тому була організована спеціальна група мінерів. Тридцять п’ять мелітопольських підлітків віком від 15 до 16 років кожен день ризикували своїм життям, майже цілодобово розміновували вулиці міста Мелітополя і району. На жаль, державних нагород юні герої так і не дочекалися. Радянська влада немов «забула» про мелітопольських мінерів. Лише пам’ять та деякі документи про загін «безстрашних» зберігаються істориками, краєзнавцями Мелітопольщини.

Зі спогадів ветерана праці, в минулому – одним з мінерів – Павла Георгійовича Луб’яного: «В 1944 році мені тільки виповнилося 16 років. Навчав нас тяжкому труду розмінування капітан Плетньов зі складу інженерних військ 4-го Українського фронту. Вчилися ми кілька місяців і 30 березня 1944 р. команда закінчила повний курс навчання з розмінування. Цей день мені запам’ятався – було дуже страшно розпочати роботу. Після того, як ми були розформовані на відділення по 7-8 чоловік на чолі з командиром, досвідченим мінером – почалася наша праця. Працювали ми в дуже важких умовах, виконували план, розуміли, що саме від нас залежать життя багатьох людей. Розміновували міський парк ім. Горького, вулиці міста і села Мелітопольського району. Багато було зібрано авіабомб, артснарядів, мін. Кожного ранку мати (батько ще був на фронті) мене проводжала зі сльозами на очах, немов прощалася зі мною!

Працювали ми завжди з піснями, але, коли підірвались наші хлопці, стали більш серйозними і стриманими. Назавжди залишися в пам’яті друзі – Бондаренко Андрій, Радич Володимир, Копич Леонід, Козинцев Іван. Та ми не припинили співати, пісні завжди лунали в пам’ять тих, хто загинув. Починали свій трудовий день з воєнних пісень і наших рідних, українських, і закінчували ними. Поступово мій страх перед мінами зник, я став більш уважним, зібраним.

Серед нас була одна дівчина – Марія Плешкова (1927 р.н.), яка займалася збиранням бойових снарядів. Вона для нас була прикладом мужності, жодного разу не поскаржилася на важкі умови, в яких ми працювали. За період 1944-46 рр. нашою командою було перевірено і очищено 112 кілометрів доріг, 12564 га орної землі в колгоспах, було знешкоджено і підібрано авіабомб у кількості 941 шт., гранат – 909, артснарядів – 3986, мін – 7460 шт., 1,5 тис. інших вибухонебезпечних предметів. Така небезпечна і відповідальна робота була довірена нам. І ми її виконали гідно.» (див. Додатки 5, 6)

Також спеціальна група мінерів займалася благоустроєм міста, відновлювала мирне життя. Адже з 20 вересня 1943 року війська нацистської Німеччини (вже відчували свою поразку) почали планомірне знищення міста: підірвали електростанцію, телеграфну станцію, спалили магазини, багато житлових будинків, лікарні і школи. З 23 шкіл міста залишились придатними до відновлення лише чотири. Загальний збиток, нанесений місту за роки окупації, склав близько двох мільярдів рублів. Хлопці зі спецкоманди мінерів працювали без вихідних, часто навіть вночі. Наражаючись на небезпеку, вони гідно виконували свій обов’язок громадянина, патріота, захисника.

З постанови бюро Запорізького облкому від 27 квітня 1944 р.:

«…в течение 2 квартала привести в благоустроенное состояние парк, скверы и бульвары города с восстановлением в них изгородей, бассейна, музыкальной эстрады, скамей, теплиц, цветников, газонов и т. п.; обеспечить необходимый уход за пионерским парком и городским садом; произвести в 1944 г. посадку деревьев количестве 17000 штук и кустарников в количестве 5000 штук;

в двухмесячный срок установить указатели улиц города, номеров домов, жильцов по домовладениям, дорожные знаки по регулированию движения, вывески предприятий, учреждений, магазинов и т. д.;

до 1 июня ликвидировать свалки в неустановленных местах, отремонтировать городские уборные общего пользования, очистить водосточные кюветы, привести в должное санитарное состояние площади, улицы, территории предприятий и домовладений в городе;

в 2-недельный срок разработать и в дальнейшем полностью осуществить план малобонификационных работ в городе, предусматривающий в частности ликвидацию заболоченных мест в низменной части города (засыпку, простейший дренаж), очистку пруда в городском саду, Кизиярской и Песчанской балок и т. п.;

в течение 1944 года восстановить дамбы и шлюзные затворы на реке Молочной;

до 1 июля 1944 года произвести закладку проемов в подлежащих восстановлению зданиях кирпичом на глиняном растворе с побелкой в надлежащих случаях этих зданий с фасадной стороны.»

Відгриміли залпи німецько-радянської війни 1941-1945 рр., закінчилася Друга світова війна, поступово відновилось мирне життя, почалися тяжкі повоєнні роки.

Павло Георгійович гідно відслужив в армії, отримав тяжке поранення, потім працював на відновленому Мелітопольському моторному заводі, з часом став майстром на заводі.

Це була людина з великої літери, людина – легенда і приклад нескореності і звитяги.

На жаль, П.Г. Луб’яного вже немає серед живих. Але пам’ять про його команду мінерів жива і буде жити вічно.

Діти Другої світової війни пережили все: голод, смерті своїх близьких, рідних і друзів, важку працю. Вони не знали, що таке цукерки, нова одежа, іграшки, взуття. У дітей не було дитинства, війна перекреслила їхні плани на майбутнє і спокійне життя. Всі вони вчать нас, молоде покоління, цінувати все, що ми маємо, а найголовніше – життя.

ВИСНОВКИ

Потреба захищати, заслонити собою своїх близьких, рідних, друзів, весь український народ, захистити від загибелі – це героїзм, який заслуговує нашої глибокої і вічної вдячності. Наш обов’язок – це наша пам’ять про героїчні долі учасників Другої світової війни, яка повинна передаватися із покоління в покоління. Провівши дану пошукову роботу, ознайомившись з біографічними даними В.Т. Смелик, В.А. Прокопова, П.Г. Луб’яного, можна з упевненістю стверджувати, що мужність, хоробрість і подвиги юних героїв Мелітополя під час Другої світової війни є національною гордістю і прикладом звитяги для майбутніх поколінь. Зібрані нами факти є дуже цінними для історії нашого рідного краю.

Лише пам’ятаючи про свою історію та славетних людей, які своєю багатогранною і невтомною працею боролися і захищали рідну землю від нацистських окупантів, ми можемо вистояти у випробуваннях сучасності та незалежними продовжувати свій шлях, бо повинні зберегти свою державу та наповнити її справді українським змістом для процвітання українського народу, досягнення національної самосвідомості.

Низький уклін захисникам української землі, адже ми і живемо тільки тому, що вони нас захистили.

Кажуть, коли затьмарюється пам’ять, трагедії повторюються. Тому так важливо цю пам’ять зберегти в наших серцях, наших душах.

Війна – це трагедія і звитяга сотень тисяч людей, мужність, доблесть і героїзм, кров і біль, душевні страждання і втрати…

Це не лише незагоєна рана, біль її учасників, це – застереження на майбутнє.

Живі завжди в боргу перед мертвими. І наші діти та онуки мають знати своє історичне минуле і імена українських героїв, завдяки яким ми живемо у цьому світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. В.Т. Смелик.10.05.2017 р./Записано автором і керівником роботи
  2. Т. Савіна (працівник музею Мелітопольського міського парку ім. Горького). 02.04.2017 р./ Записано автором і керівником роботи
  3. Матеріали Мелітопольського краєзнавчого музею.
  4. Україна в Другій світовій війні. – Київ, Український інститут національної пам’яті, 2015 – 28 с.
  5. Використані фото з власних архівів В.Т. Смелик, В.А. Прокопова, П.Г. Луб’яного

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Мелітопольський син полку – Віктор Антонович Прокопов

 

Додаток 4

Г. Маевская

Поэма о юнге

(посвящается сыну полка Прокопову Виктору Антоновичу)

(отрывок)

Ему одиннадцать, но он работу,

Как взрослый, выполняет всю подряд:

В разведку ли, со связью по болоту,

Посуду мыть, или подать снаряд…

Везде успеет, и везде сумеет,

Везде пройдет, где взрослым не пройти,

И вот уже его заслуги рдеют

Медалью на мальчишеской груди.

Потом не раз парнишку награждали,

Но первая казалась всех главней,

Острей всего из памяти всплывали

И труд, и страх, и мужество за ней.

В дивизионе все его любили,

И верили: придет войне конец,

И вырастет, и наберется силы,

И все осилит юный их боец.

Он воевал и к знаниям стремился,

Он наверстал разрыв из-за войны!

Ведь он всего три класса проучился,

Но в этом не было его вины…

Седые и безусые держали

Неистовый стальной фашистский вал,

Случалось, взрослые и предавали,

Но ни один ребенок не предал!

Мальчишке поседевший подвиг этот

Не только в славе, но по всей стране, –

Он память их музеями отметил,

Музеями о детях и войне.

Додаток 5

Додаток 6

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 оцінка. Рейтинг публікації: 5 з 5)
11

А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?

Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *