Історія кремації: від поховальних вогнищ Стародавньої Греції до Києва

«Хіба в нас колись спалювали померлих? Завжди ж ховали в землю», — дивується семикласник, коли на уроці історії доходять до давніх слов’ян. Відповідь здивує багатьох дорослих: на нашій землі тіла спалювали значно довше, ніж ховають у трунах. Розповідаємо, як змінювалося ставлення до кремації за три тисячі років і чому в Києві вона стала частиною міської історії.

Вогонь старший за могилу

Археологи знаходять сліди спалення померлих ще в кам’яній добі. У Стародавній Греції цей обряд поширився з VIII століття до нашої ери. У «Іліаді» Гомер детально описує поховальне вогнище Патрокла: його складали цілий день, а кістки потім зібрали в золоту посудину.

У Римі тіла спалювали приблизно з VI століття до нашої ери, і для знатних родин це був знак статусу. Лише приблизно з II століття нашої ери римляни поступово повернулися до поховання в землю.

Як прощалися давні слов’яни

Наші предки називали поховальне вогнище крадою. Саме слово означало «вогняне коло» або «жертовник». Після спалення влаштовували тризну — поминальний бенкет зі змаганнями і піснями.

Літописець у «Повісті минулих літ» пише, що деякі племена після спалення збирали кістки в невелику посудину і ставили її на стовпі біля доріг. А арабський мандрівник Ібн Фадлан у X столітті записав слова руса, який сміявся з арабів: ви, мовляв, кладете близьких у землю на поживу черв’якам, а ми спалюємо, і людина одразу потрапляє до раю.

Після хрещення Русі обряд поступово змінився. Кремацію замінило поховання в землю, і так тривало майже тисячу років.

Чому церква була проти

Рання християнська церква відкидала кремацію. Вона асоціювалася з язичницькими обрядами греків і римлян. До того ж віра у воскресіння тіла робила поховання в землю природним вибором. Карл Великий у 785 році заборонив саксам спалювати померлих під страхом смерті.

Католики

Католицька церква змінила позицію в 1963 році. Відтоді кремація дозволена, якщо її обирають не на знак заперечення віри. Поховання в землю церква й досі вважає бажаним.

Православні

Формального правила, яке забороняло б кремацію, у православ’ї немає. Але традиція до неї стримана, і багато священників радять родинам поховання в землю.

Повернення в XIX столітті

Великі європейські міста росли швидше, ніж кладовища. Лікарі заговорили про гігієну і нестачу землі. У 1870-х італійський професор Брунетті сконструював камеру для кремації, а в 1876 році в Мілані запрацював перший сучасний крематорій. Далі були Німеччина, Англія, США.

У Радянській Росії кремацію узаконили декретом у 1918 році. Перший крематорій у Москві відкрили в 1927-му, а до України ця практика дійшла значно пізніше.

Київ і Парк пам’яті

Проєкт київського крематорію архітектор Авраам Мілецький отримав у 1967 році, а відкрили комплекс у 1975-му на Байковій горі. Його задумали як цілий ансамбль під назвою «Парк пам’яті»: зали прощання під бетонними оболонками, колумбарій, водойми і парк.

Головною окрасою мала стати «Стіна пам’яті» — рельєф завдовжки 213 метрів роботи художників Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Він зображав шлях людини від народження до смерті. Взимку 1982 року влада звеліла залити стіну бетоном: роботу вважали ідеологічно неправильною. Лише з 2019 року вона офіційно визнана пам’яткою архітектури, а у 2021-му почалася реставрація.

Сьогодні крематорій у Києві працює в тій самій будівлі Мілецького, а кремація в Україні вже не виглядає чимось незвичним: її обирає все більше родин, зокрема через брак місць на міських кладовищах.

Коротко

Не вважайте кремацію сучасною модою: на наших землях вогняне поховання старше за звичай ховати в трунах. Якщо будете в Києві, загляньте на Байкову гору і подивіться на архітектуру Мілецького наживо. Якщо ж питання стане практичним, Kremacia — ритуальна служба, яка консультує родини цілодобово.