Краєзнавчо-дослідна робота на тему:

“Сто вітрів в ногаx лежить мого роду і народу”

Автор: Директор школи, вчитель української мови та літератури
Кожушко Оксана Казимирівна

“Роде наш красний,

Роде наш прекрасний! –

Не цураймося, признаваймося…” -так говорить народ, так спiвається у пiснi, яку виконує Нiна Матвiєнко – золотий народний голос України. Як ми розумiємо це слово “рiд”, а вiд нього – “родина”, “народ”? Якщо “народ” – то, безперечно, – це наша Україна, наш український народ i ми всi – її дiти. Старi, молодi, зовсiм юнi й тi, хто тiльки спинається на ноги – всi! Немає для нас землi дорожчої за нашу землю, де живуть нашi родини. I коли ми говоримо: “Мiй рiд, моя родина”, то у кожного в душi народжується щось таке тепле, нiжне, таке рiдне i близьке. Бо ж це, перш за все, найближчi та найрiднiшi люди: тато, мама, бабуся, дiдусь, брати, сестри. Це – рiдна домiвка: хата, двiр, сад, квiти, криниця з чистою джерелицею. Це – тихi пiсеннi вечори i сонячнi росянi ранки. Це – вишиванки, це – казки i легенди, мудре народне слово. З усього цього зiткане наше життя, ми – частинка, галузка, гiлочка свого великого родового дерева. Така народна родинна педагогiка, що молодшi повиннi знати, шанувати i поважати старших, бо вони – це початок нас i наше продовження. Мудрiсть народна вчить нас цьому: “Колись старих людей, якi уже нiчого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хлiб не їли. А один чоловiк дуже любив свого батька i, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хлiвi i таємно годував. Через деякий час трапився недорiд: нiчим людям сiяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, i запитав, а потiм порадив зняти снопи iз стрiхи, щоб ще раз обмолотити i засiяти. Так син i зробив. Зiйшов у нього хлiб найкраще, i найбiльша нива була засiяна. Всi допитувалися, як до такого додумався, i синовi нiчого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько”. З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старостi, бо вони ж мудрi, життям битi, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавнiх коренiв нашого роду, де споконвiку шанували працю, хлiб на столi, рушник на стiнi, бабусину вишиванку, дiдусеву казку, мамину пiсню. А незмiнними символами були i залишаться упродовж вiкiв – дзвiнка криниця з журавлем, кущ калини пiд вiкном, яворова колиска у яснiй оселi.

До батькiвського порогу, до батька i матерi, до рiдних i близьких звертались поети у своїх поезiях, письменники у своїх оповiданнях, повiстях i романах. I кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Iвана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, Андрія Малишка чи Василя Симоненка – завжди знайдемо у їхнiх творах джерела добра i людяностi, тепла i щедростi, що йшли до них iз щедрих їхнiх домiвок, вiд розумних, мудрих їхнiх рiдних. Ось як Малишко пише у вiршi: “Материнська”:

Я знаю, що навiки i вiднинi

Менi очей старечих не забуть,

Подвiр’я тихе i дiдiвську хату,

Казок днiпрових золотi мости,

Тебе, маленьку, рiдну, сивувату,

Давно навiки в серцi пронести.

А з якою гордiстю, спростовуючи походження всiх знатних родiв,

Симоненко заявляє:

Я iз древнiшого роду,

Бо я – полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою i захопленням О. П. Довженко розповiдає про своїх дiда i бабу, батька i матiр: “Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий”.

Рiдна домiвка – виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матiр, знати i поважати свiй рiд. Бо хiба ж може порядний син чи донька забути свiй рiд, своїх рiдних, свiй дiм, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко вiд рiдної домiвки, та завжди, коли випадає вiдвiдати рiднi мiсця, варто пройти призабутими стежинами пам’ятi, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячностi тих, з кого починалися ми i наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберiгає живу пам’ять дитинства i юнацьких лiт нетлiннi слiди наших предкiв, батькiв, односельцiв, якi немарно прожили на свiтi, якi дали нам життя i навчили бачити “зорi щастя навiть у буденних калюжах на життєвих шляхах”. I щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батькiвськiй оселi ллється пiсня:

Зеленеє жито, зелене,

Хорошiї гостi у мене.

Зеленеє жито ще й овес,

Тут зiбрався рiд наш увесь.

Роде мій красний, роде мій прекрасний! Ось уже майже, двісті років ти пишеш свій мудрий літопис життя. І я вдячна вам, отим першим невідомим поселенцям, які дали життя моєму родоводу. Що вас привело у цей чудовий степовий край, я не знаю. Можливо, ви мандрували до Азовського моря по харчі, сіль, рибу, а можливо переховувалися від ворогів, від їхньої несправедливості та наруги… І прийшли ви саме сюди, бо чули, що цей край славився родючими грунтами, вільними козаками. Та хоча Козаччина була зруйнована, але вольниця в серці народу залишилась жити вічно. І прокинулось у ваших душах, перші поселенці, оте віковічне бажання — бути вільними, незалежними. Зростав і мужнів мій великий рід, міцно пускав своє коріння і гордо називав себе степовиками…

Та процес втрати генетичної пам’яті проходив поступово, цьому сприяли голодомори, репресії, депортації, війни, атмосфера постійного страху, катування невинних людей, незахищеності перед окупаційними урядами і різними неурядовими, але безкарними бандами, що своїми акціями знищували бібліотеки, нищили церкви. Сьогодні така наука, як генеологія доводить,що на різних етапах історичного розвитку етносу створюються біологічні зв’язки споріднення в родині і виникає багатство термінів. Наприклад, для української системи брат матері називається вуй (вуйко), брат батька – стрий (стрийко). Також чоловіка дочки називають зятем, чоловіка сестри – шваґер. Система прямого кровного споріднення в українців виглядає так: батько – син, дідо – внук, прадід – правнук. Споріднення бокових розгалужень брат, стрий (братанник), племінник; двоюрідні брат, стрий, братанник (племінник), двоюрідний дідо; двоюрідний внук, внучатий племінник, троюрідний брат. Жіноча лінія: мати, дочка, бабуся (бабуня), внучка, прабабуся, сестра, тітка, сестринниця (племінниця); двоюрідні сестра, тітка, племінниця, бабуся, внучата племінниця, троюрідна сестра. В українській мові, корені сягають трипільської культури, приставка пра- збереглася, і разом зі словом – юрідний дає можливість висловити будь – який кровний зв’язок. Наприклад, Володимир Мономах (1053 – 1125) є правнуком Володимира Великого (1015), Юрій Долгорукий (1090 – 1157) праправнук Володимира Великого. Для дружини батьки чоловіка називаються свекор та свекруха, для чоловіка батьки дружини – теща і тесть. Коли наречена і наречений побираються, родина збагачується на сватів. Якщо ж сім’я втрачає маму, то прибрана мама називається мачухою, а діти її чоловіка, залежно від статі – падчериця і падчерок. Коли ж одружується мати вдруге, то чоловік для дітей є відчимом, а коли у другому шлюбі появляються діти, то з дітьми попереднього шлюбу вони називаються зведеними. Так і ми із групою творчих дітей нашої школи спробували дослідити кожний свій родовід хоча б до четвертого покоління.

ПОШУК.

Василь Ількович Ярмуш – поет – земляк.

Народився 15 вересня 1940 року в селі Острів Тернопільського району, Тернопільської області.

Як пригадує його старша сестра Богдана, – Василь народився вдома: роди приймала жінка – повитуха з села Буцнів. У червні 1941року він захворів на дифтерію. Був дуже важко хворий і, як кажуть,однією ногою вже стояв на тому світі. Лікарі лікували його від скарлатини, і в лікарні вже дали заключення про клінічну смерть маленького Василька. Але медсестра через деякий час підійшла до нього і побачила ледь помітні ознаки життя в дитини. Вона примінила найефективніші засоби медичної допомоги і дитина ожила.

Так повернувся до життя майже з того світу малий Василько перший раз.

Забрали хлопчика з лікарні додому в середу 17 червня 1941 року, а в неділю, 21 червня 1941 року розпочалась війна, яку називали Велика вітчизняна.

Рід Ярмушів – корінні жителі села Острів. Тут жив і їх прадід і дідусь, який похоронений на старому цвинтарі. Майже вся родина Ярмушів, які живуть у селах Острів та Буцнів – це близькі і далекі родичі.

Батько Василя, Ілько Ярмуш, з 1907 року народження, був селянином – середняком, мав п’ять гектарів орної землі і одночасно працював на залізниці селища Велика Березовиця. Тому і на війну його не забрали. Тепер на тих землях, де було поле Ілька Ярмуша збудований Тернопільський м’ясокомбінат.

Ілько Ярмуш ще був музикантом: грав на скрипці і трубі. Часто у його хаті збиралися сільські музики,особливо кожного року 14 січня,на Василія. Тоді народні мелодії звучали з подвір’я Ярмушів на всю околицю. Вже 14 січня 1941 року до хати Ярмушів прийшли музики поздоровляти маленького Василька з Днем іменин. І так було кожного року, поки жив батько.

Малий Василь дуже любив такі хатні збори музикантів. Мабуть, саме від батька він перейняв любов до музики, до мистецтва.

Далі сестра Василя Богдана розповідає: «Тата взяли до тюрми весною 1950 року за несвоєчасну сплату контингенту і відмову вступити в колгосп. Ми ходили з мамою до нього. Нам не дозволяли говорити з татом, не брали для нього наших передач. Прийшли жнива. Мама викосила 2,5 га пшениці і не в’язала, не вивозила з поля, бо боялася Адодіна – уповноваженого з Микулинець, який дуже жорстоко відносився до простих людей за відмову підписати позику або несвоєчасну здачу контигенту. Пізніше все – таки я і мама пов’язали пшеницю, поскладали снопи на віз і повезли. Як ми злякалися, коли побачили, що напроти нас їде Адодін на тачанці, скільки ми наїлися страху? Але він зупинив нас і наказав негайно молотити і здавати зерно на контигент».

Батько хворів на виразку шлунку, а в тюрмі його морили голодом, холодом і побоями. Все це погіршило його здоров’я. Восени 1950 року Ілька Ярмуша випустили з тюрми дуже хворого. ( Додаток 3). Він змушений був під дулом автомата написати заяву в колгосп. Забрали до колгоспу з дому все дочиста: пару коней, віз, борони, упряж, весь реманент, все зерно.

Важкохворий батько не витримав такої наруги і передчасно пішов із життя 14 січня 1951 року.

Батько Василя був добрим господарем, працьовитим, наполегливим у досягненні мети. Вчив дітей, що кожна людина повинна залишити після себе якусь добру справу. Він взяв ділянку землі з краю села, на глинниську, і там побудував хату, посадив і виростив прекрасний сад. Але в нього вийшло все добре: і хату збудував, і сад виростив. А син пізніше увіковічнив пам’ять про батька в поезії «Сад».

Мама Василя, Ганна Юріївна, дівоче прізвище Ванькевич, родом із села Чагарі Збаразького району. (Додаток 3). Її батько, Юрій Ванькевич, мав 45 моргів орної землі, був добрим господарем. Після смерті чоловіка, весь тягар ведення домашнього господарства і виховання дітей ліг на плечі Ганни Юріївни. Весь вік вона працювала дояркою в колгоспі, намагалась своїм дітям створити хоч якісь умови для життя і навчання.

Діти допомагали матері. Разом із старшими сестрами Богданою і Ярославою Василь ходив працювати на колгоспну ферму, допомагав матері по господарству.

Сестра Василя Ярослава, 1937 року народження, розповідає, що у їхньому дворі весною 1951 року колгосп помістив птахоферму. (Додаток 4). Вся сім’я Ганни Ярмуш доглядала колгоспні кури. «В 1952 році хтось ці кури вночі покрав, – згадує Ярослава. – Маму запідозрили у зв’язках із воїнами УПА, тримали три доби в Микулинецькій тюрмі, допитували, погрожували. А потім відпустили, бо не було доказів.» Після цього птахоферму забрали в колгосп.

Про важку долю своєї матері Василь напише у вірші «Матері».

Як і в більшості Василевих ровесників, дитинство його було нелегке: лихоліття війни і післявоєнні нестатки, непосильна фізична праця, обмежені дитячі забави.

У вірші «Дитинство» Василь згадує свої напівголодні дитячі роки, з яким нетерпінням діти чекали на хліб, з якою святістю відносились до нього.

Як в більшості селянських багатодітних родинах, старші діти доглядають менших, тому що матері завжди зайняті були роботою то в полі,то по господарству. Так і в сім’ї Ілька Ярмуша. Нянькою Василька була сестра Богданна. ( Додаток 7). Вона згадує: «Василько був слухняний, ніхто з людей в селі на нього не жалівся. Пас корови, допомагав мамі по господарству. Любив допомагати робити варениці на вареники, печиво на свята. Змалку він всім цікавився, любив співати. Як підріс, то збирав хлопців і гуртом співали. Далеко було чути, що Василь ввечері йде з хлопцями додому з читальні. Він грав на гітарі, балалайці, баяні, знав ноти, вчився музичної грамоти вдома самостійно і трохи від своїх товаришів – музикантів».

Мама Василева мріяла бачити свого сина священником. Як пригадує сестра Ярослава, Василь знав про мрію матері і змалку готувався до професії священника.

В перший клас Острівської семирічної школи Василь пішов 1 вересня 1947 року. У загадкову країну знань повела малого Василька вчителька Зіновія Коржан, про яку з великою повагою він пізніше написав у вірші «Вчителько рідна»:

Зупиніться, штампи, на хвильку,

Дайте слово знайти відповідне,

Щоб промовити:

Люба вчителько,

Моя добра,

Хороша,

Рідна.

Любимим вчителем у нього в середніх класах був Волік Микола Андрійович. З повагою він ставився до вчителя історії, тодішнього директора Острівської школи Синепольського Павла Хрисанфовича. Пізніше Василь присвятив їм вірші «Вчителю мій» і «Розквітлі весни».

Після закінчення Острівської семирічки у 1954 році Василь продовжив навчання у Тернопільській середній школі №8. Після закінчення середньої школи Василь не пішов вчитися. На навчання не було коштів. Треба було працювати, заробляти на кусок хліба. У 1958 році восени він працював декілька місяців сезонним робітником на цукровому заводі «Поділля». Про це свідчить записана в щоденнику Василя смішинка – критика працівника охорони заводу.

У вересні 1959 року його було призвали на військову службу і відправили на півострів Полярний Мурманської області. У лютому місяці, 1960 року, він з двома товаришами по службі пішли на пост. Надворі лютувала страшенної сили пурга з шквальним пронизливим вітром. Йшли один за одним, тримаючись руками за натягнутий канат. Канат раптово обірвався. Василь з товаришами заблудились. Лиш на третій день, коли снігова буря вщухла, їх знайшли на крижині в Баренцовому морі обморожених, напівживих. Василь дуже обморозив був ноги. Лікування у військовому госпіталі не дало бажаних результатів. Такий солдат був армії не потрібний. Його комісували за станом здоров’я.

Мама й сестри почали лікувати Василя. Сестра Ярослава розповідає: «Ноги Василя були вкриті суцільними ранами. Мама і ми – сестри лікували його ноги довго ванночками з трав, примочками, змащували мазями, вигрівали, робили масажі…. І Василь став на ноги».

Підлікувавшись, Василь пішов працювати робітником на цукровий завод «Поділля». Важка праця і сирість погіршили стан здоров’я. Важка хвороба – туберкульоз легенів була невиліковною. З 1962 року працював завклубом у рідному селі.

Висока національна свідомість передалась Василеві генетично. Адже татів рідний брат, Михайло Ярмуш, 1891 р.н., був у Січових Стрільцях, воював за Україну в 1918 – 1921 роках. Майже вся мамина родина була в ОУН-УПА. Мамин тато, наш дідусь, Юрій Ванькевич, жив у селі Чагарі Збаразького району і його сини, мамині брати, Володимир та Іван Ванькевичі були воїнами УПА. Старший брат мами, Іван Ванькевич, брав участь у повстанні в місті Збаражі 26 -27 червня 1941 року проти московсько – більшовицьких окупантів». Повстанці хотіли напасти на Тернопільську тюрму і визволити заарештованих більшовиками українських патріотів.

«Загинув і брат мами Василя, Іван Ванькевич, – продовжує розповідь Богдана. – У березні 1944 року енкаведисти заарештували з дому, із криївки дідуся, Юрія Ванькевича і його сина, Володимира Данькевича, і везли їх на возі до села Висипівці. Володя, несподівано для охорони, зіскочив із воза, добіг до лісу, виліз на високу сосну і сидів на ній дві доби. Енкаведисти шукали його з собаками, але не знайшли. Він продовжував боротись проти окупантів і загинув у 1951 році. А дідуся, Юрія Ванькевича, забрали в Дубно, в тюрму, дальша доля його не відома. Але, скоріше всього, його розстріляли.

Мамина сестра, Ольга Данькевич, закінчила гімназію в Тернополі за часів польської окупації. Вона була членом ОУН. Поляки посадили її у тюрму Березу Картузьку, відому жорстоким знущанням над в’язнями – українцями. Після завоювання Польщі німецькими окупантами вона вийшла на волю. Була зв’язковою УПА, виконувала обов’язки перекладача, працювала учителькою в селі Чмочинці Ланівецького району. У 1946 році енкаведисти заарештували її. Вона 15 років відсиділа в Іркутській тюрмі. Після звільнення їй не дозволили жити на Тернопільщині і вона поселилася в місті Херсоні. Померла Ольга Ванькевич у 1989 році. Поховали її у Тернополі.

Її дочка Галина, мала всього 9 місяців, коли маму посадили енкаведисти в тюрму. Її малою додому забрала Василева мама, де вона і росла, а потім тітка Марія забрала її у Збараж, зараз вона живе у Тернополі.

Одружився Василь Ярмуш із Марійкою із села Хаток Тернопільського району, яка працювала у лікарні, де часто лікувався поет. У вересні 1973 року у них народилась дочка Мирослава, а в 1976 році у них родився син Тарас.

22 вересня 1976 року поета не стало. Василь Ярмуш був вірним сином України, усе своє коротке стражденне життя присвятив рідній землі, своєму народу. Його поетичне слово і пісня живе у наших серцях і буде вічно жити, поки є на світі Україна.

ПОШУК.

Я, Кожушко Святослав Ігорович, 2006 р.н. – учень 2 класу Острівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. У мене є два рідні брати Василь,1999 р.н., який є учнем 10 класу Острівської ЗОШ І-ІІІ ступенів та Назарій, 2010 р.н. є вихованцем дошкільного навчального закладу №11 м.Тернополя. Всі ми народилися у селі Острів Тернопільського району Тернопільської області у сім’ї службовців. Я дуже пишаюся мамою Оксаною Казимирівною Кожушко ( дівоче Ярема- 1978 р.н.), адже вона з 2006 року є директором Острівської ЗОШ І-ІІІ ступенів та вчителем української мови та літератури. Мама є першою випускницею Острівської музичної школи, клас фортепіано, займалася народними танцями у колективі «Сонечко» палацу культури Березіль у м.Тернополі, є членом товариства Просвіта з 1995 року, активний громадський і культурний діяч. Співає у аматорському хорі с.Острів, є керівником кімнати-музею ім. Василя Ярмуша, де разом з дітьми вивчає творчу спадщину поета – земляка. Є дописувачем районної газети «Подільське слово», активним учасником різноманітних подорожей. З 2006 року по 2010 рік була депутатом Тернопільської районної ради від УНП, активний учасник помаранчевої революції. Під час навчання у ТНПУ ім .В.Гнатюка на факультеті початкових класів та народознавства мама була ініціатором створення народознавчої кімнати. Провела свято ягілок, КВК українських народних пісень, виступала на радіо, проводила екскурсії.

Мій тато Ігор Михайлович Кожушко, 1979 р.н. народився у с.Ладичин Теребовлянського району в сім’ї робітників. Переїхав жити у смт.В.Березовиця Тернопільського району, навчався у ЗОШ І-ІІІ ступенів №8 м.Тернополя та у ТПТУ ім.Пулюя факультеті електротехніки. Тата люблять і поважають у районі, адже без нього не буде електроенергії у хаті.

Але великим прикладом для мене є мій дідусь Ярема Казимир Петрович, 1946 р.н. – тато моєї мами, який народився у с. Йосипівка Тернопільського району, в селянській родині. У 1953-1961 роках навчався у Йосипівській ЗОШ І-ІІ ступенів. Після закінчення Настасівської ЗОШ І-ІІІ ступенів поступив до Чортківського педучилища, яке закінчив у 1966 році. З 1967 по 1973 роки навчається на факультеті історії Львівського університету ім. І.Франка. Працював вчителем у рідному селі Йосипівці, а в 1977 році призначений директором Йосипівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Потім з 1982 року працював директором Острівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Був головою осередку товариства «Просвіта» у с.Острів у 1989 – 1994 роках, бере активну участь у всіх заходах обласного літературно – просвітницького товариства ім. Богдана Лепкого. Свою першу об’ємну літературно – публіцистичну повість «Літературний портрет Володимира Хоми» написав у 2000 році. Автор повісті «Життя, мов спалах зорі». Зараз дідусьо перебуває на пенсії і продовжує свою діяльність.

Бабуся, Ярема Любомира Михайлівна, 1952 р.н.- дівоче прізвище Суховер, народилася у с.Грабівці Тернопільського району Тернопільської області у сім’ї службовців. Навчалася у Грабовецькій ЗОШ І-ІІ ступенів та Баворівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Пізніше навчалася у Львівському державному університеті ім.І.Франка на факультеті української філології, де і познайомилася із дідусем. Бабуся вчителювала до 2008 року в Острівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. За свою трудову діяльність провела чимало літературних, музичних, патріотичних заходів. І, сьогодні, хворіючи, вона нас навчає любити книжку, адже великим вчителем для неї є Т.Г.Шевченко. Входить у громаду просвітян і рухівців у с.Острів. Разом із дідусем оформили і відкрили кімнату-музей ім.В.Ярмуша.

Спогади матері моєї.

На п’ятнадцятиріччя мама подарувала мені потьмянілий від часу срібний перстень з великим прозоро-блакитним каменем. «Красивий, — подумала я, — але явно не новий. По-моєму, таких зараз не роблять. Цікаво, чий він?» Немов угадавши мамині думки, бабуся сказала: «Раніше його носила моя бабуся — зробили на замовлення. Потім вона мені його подарувала. А я дарувала мамі. Не загуби, він для нас із бабусею дуже коштовний».

Так я довідалася, що в моїй зовсім звичайній родині є справжня реліквія, пам’ять про старовину. Зовсім як у кіно. «Треба розпитати бабусю!» — майнула в голові думка. Ледве я переступила поріг будинку маминих батьків, як бабуся, відразу помітивши в мене на безіменному пальці перстень, сказала: «Я так і знала, що твоя мати подарує його тобі. Правильно вона зробила». Бабусю не довелося ні про що розпитувати. Вона сама розповіла мені історію маминого подарунка. Виявляється, цей перстень замовив для бабусі її батько, мій прадід, до її сімнадцятиліття. Перстень хоч і срібний, але дуже тонкої ручної роботи, тому дорогий. Він був на бабусиній руці того дня, коли вона виходила заміж за мого діда і тоді, коли з’явилася на світ моя мама. «Цей перстень мені приніс щастя, — говорила бабуся, — уже через місяць після того, як тато подарував мені його, я зустріла твого дідуся. Потім ми одружилися, і в нас народилася донечка. Я завжди мріяла про дочку, і моя мрія збулася. От і вирішила подарувати перстень твоїй мамі, коли підросте, — може, й вона щасливою буде». Я здивувалася, як це моя бабуся, жінка сувора, несентиментальна, здатна з такою любов’ю розповідати про жіночу дрібничку. «Правда, — продовжувала розповідати бабуся, — у роки моєї молодості всякі прикраси вважалися розкішшю, а розкіш не була у шані. Коли я йшла на комсомольські збори, то знімала перстень, а вдома знову надівала. Усю роботу з ним робила. Матері твоїй в школу його носити я не дозволяла, але сказала, щоб на весілля наділа обов’язково. І вона наділа. От уже скільки років вони з твоїм батьком разом — я на них не намилуюся. Мама твоя теж дочку хотіла — і в неї тепер є ти. Так що ти перстеньок носи — щаслива будеш».Подруги часто запитують мене, звідкіля в мене такий перстень. Я розповідаю їм усе, що почула від бабусі. «Щаслива ти, — кажуть вони мені, — якщо у вашій родині є такий талісман». Так, можливо, я щаслива. І щастя мені приносить мій перстень.

Дідусь по татовій стороні Кожушко Михайло Миколайович, 1952 р.н., народився у с.Конопківка Теребовлянського району Тернопільської області. Там і навчався у школі, потім у Микулинцях. Переїхаши до смт.В.Березоиця працював у ВАТ «Тернопільобленерго» – монтажник ліній. З 2000 по 2006 роки перебував в Італії разом із бабусею. З 2008 року працює у Київстарі, встановлює вишки. Дідусь походить із селянської сім’ї.

Бабуся Ольга Олегівна Кожушко, 1956 р.н., дівоче прізвище Рапіта, народилася у с.Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області. Навчалася у Ладичинській ЗОШ І-ІІ ступенів, пізніше у Микулинецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Одружившись з дідусем працювала на м’ясокомбінаті у м.Тернополі. Любила писати вірші, деякі з них друкувались у районній газеті «Подільське слово». Разом із дідусем з 2000 по 2006 роки була на заробітках в Італії. Але там дуже захворіла і 10.05.2006 року, ще до мого народження, бабуся померла.

Прадід Петро Ярема, 1911 р.н. – батько мого дідуся Яреми Казимира, був простим селянином, який працював усе життя у колгоспі. Народився у с. Йосипівка Тернопільського району Тернопільської області, де жив і повернуся жити з війни. Під час війни попав у полон і перебирався додому через Польщу і привіз із собою прабабусю Марію. Жили вони із того, що мали на господарці і тим, що платили тоді в колгоспі. З фронту привіз велику хворобу екзему ніг. І вже з 1986 по 1990 роки дуже хворів у Мишковицькій районній лікарні, де і помер у 1990 році та похоронений на цвинтарі в с. Острів.

Прабабуся Марія Ярема, 1904 р.н., дівоче прізвище Ферет, була переселенкою, вміла читати і писати лише польською. Походила із сім’ї дрібних службовців, народилася у м. Перемишль, мала ще одного брата. З оповідей мами знаю, що попри все прабабуся дотримувалась і українських, і польських традицій. До 1996 року в нашій родині святкувались два Різдва та два Великодні. З прадідусем у них було 4 сини: Ярослав, Володимир, Євген, Казимир (мій дідусь). Коли бабуся з дідусем у 1981 році переїхали з с.Йосипівки до с.Острів, то і забрали за собою стареньких прадідуся з прабабусею. У 1996 році прабабуся померла у с.Острів.

Прадідусь Микола Кожушко, 1923 р.н., народився у с.Конопківка Теребовлянського району Тернопільської області, де жив і навчався. Був арештований у роки війни німцями, три роки був у полоні. Коли приїхав додому, працював пекарем хліба у смт. Микулинці Теребовлянського району. Завжди згадую прадідуся з теплотою, адже жодного разу не було, щоби він не потішив нас різними казками, легендами, анекдотами. Він дуже нас любив, бо більше в нього немає правнуків. Кожного разу нам дарував гостинці. Батьки завжди старались їх відвідати з нами. Прадідусь розповідали, що на німцях було легше, ніж потім тут, де російська власть вважала його шпигуном. У діда з прабабусею було три сини: Дмитро, Євген та Михайло (мій дідусь) . Дмитро помер малим від запалення, Євген інвалід з дитинства. Помер прадідусь у 2012 році якраз на моє день народження.

Прабабуся Ольга Кожушко, 1928 р.н., дівоче прізвище Шевчук, народилася у с.Лапаївка Тереболянського району. Тяжка доля, важка праця дуже часто ложила у хворобі. Тому і перед смертю прабабуся 5 років була прикута до ліжка. Але татко повідав, що їх любов є прикладом для всіх молодих, бо прадідусь не відходив від прабабусі протягом усієї хвороби. Померла у 2006 році, похована у с.Конопківка.

Прадід Олег Рапіта народився і проживав у с.Ладичин Теребовлянського району. Був вчений, агроном, був головою колгоспу, жив заможно. Женився з Марією Рапіта, дівоче прізвище Рапіта, уродженцею с. Ладичин. Прабабуся доглядала велике господарство і трьох дітей: Ольгу (мою бабусю), Ярослава та Данусю. Але прабабуся від важкої хвороби дуже швидко померла, коли бабусі було 17 років. Тому прадід Олег одружися вдруге з Стефою Шевчук, яка мала своїх двоє дітей: Михайла та Андрія. До речі брат Михайло прадіда Олега до сьогодні є керівником лемківського хору у с. Жовтнево Тернопільського району. Адже мама прадідуся Олега була переселенкою із Лемківщини.

Прадід Михайло Суховер народився і жив у с.Грабівці Тернопільського району. Вчився у місцевій восьмирічці, працював шофером у колгоспі. Помер у молодому віці, коли бабусі Любомирі було 15 років, а її брату – 7 років.

Прабабуся Діна Тимофіївна Суховер, дівоче прізвище Свищ, була уродженкою Черкащини м. Чигирин. Там народилася, вчилася у ЗОШ І-ІІІ ступенів, а також педінституті- вчителем математики. Проте у ті часи відправляли працювати в інші регіони і вона молодою у віці 22 роки була направлена у с.Грабівці Тернопільського району вчителем математики у Грабовецьку восьмирічку. Проживала у кімнаті для вчителя у школі, а пізніше прабабуся викупила це приміщення, а школу побудували нову. 37 років відпрацювала у школі. Повідає мама, що колись вчитель мусив працювати і в колгоспі, і тримати господарку. Перед смертю прабабуся жила у нас у с.Острів 5 років,хворіла поліартритом, померла у 2006 році.

Спостерігаючи родовідну гілку мами бачу,що вимальовується династія вчителів. Адже прабабуся Діна була вчителькою математики, дідусь Казимир – вчителем історії та директором школи, бабуся Любомира- вчителем української мови та літератури, мама є вчитель української мови та літератури, директор школи.

Родовiдна пам’ять – явище в українському побутi унiкальне. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов’язок знати поiменно свiй родовiд вiд п’ятого чи навiть сьомого колiна. Пам’ять про своїх предкiв була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберiгаючи в такий спосiб сiмейнi релiквiї i традицiї та передаючи їх у спадок наступним поколiнням, було обов’язком. Тих, хто цурався чи нехтував iсторичною пам’яттю, зневажливо називали людьми без роду-племенi.

“Якщо позабудеш стежину до хати,
Яку дитинчам навпростець протоптав,
I матiр, i рiд свiй, i слово крилате,
То значить, чужинцем бездушним ти став.”

 (Р. Братунь)

Кожна людина, i кожний народ мають свої святинi. Вивiшений на стiнi портрет дiдуся чи бабусi – це не просто данина традицiї. Це пам’ять про тих, хто творив iсторiю, з кого треба брати приклад.

Дiд – це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу. А досвiд, отриманий у спадок вiд своїх бабусь, залишається золотим набутком на все життя. Ще змалечку цi мудрi вчителi виховували у дiтей любов до рукодiлля, господарських навичок. Споконвiкiв у нашого народу це було традицiєю, сталим неписаним законом. Нерiдко бабусi є творцями легенд, казок, прислiв’їв та приповiдок. “Тисячi речей,- писав Iван Франко,- у життi забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповiдала байки, не забудете до смертi.” Вiд бабцi навчалася онука прясти й ткати, плести, шити i вишивати, садити й вирощувати квiти, бiлити хату, працювати в городi. У особi ж батька народ оспiвав вiрного захисника. Довгi й виснажливi вiйни за свободу й незалежнiсть рiдної землi вимагали постiйної вiдсутностi. А, повернувшись, чоловiки вимушенi були обробляти ниви, чумакувати, ходити в найми. Одначе батькiв приклад, батькове слово, наказ були законом, нормою виховання. Адже дiти, особливо хлопцi, намагаються “робити з нього життя”. Особливо це стосується навичок працелюбностi. Поняття про щастя, добро i ласку нерозривно пов’язано у нас iз образом найдорожчої людини – матерi. Коротке це слово – мама, але якi надлюдськi глибини скарбiв мiстить воно в собi! Цiле життя з її серця б’є великим невичерпним джерелом безкорислива любов до своїх дiтей. Цiле життя – приклад це терпiння, безмежної самопожертви, пробачення провини. Батько й мати подарували тобi життя i живуть для твого щастя. Бережи їх здоров’я i спокiй. Не завдавай їм болю, прикрощiв, страждань. Усе, що дають тобi батько й мати, – їх праця, пiт, втома. Умiй поважати працю батькiв. Найбiльше щастя для батька й матерi – твоє чесне життя, працьовитiсть, а в шкiльнi роки – старанне навчання.

Принось у дiм радiсть, оберiгай щастя своєї сiм’ї.

Сто вiтрiв в ногах лежить. Мого роду i народу…

Додаток 1

Додаток 2