mail@urok-ua.com

Екологічні казки “Птахи просять допомоги”

Автор: Вчителі початкових класів Урбанович Наталія Филимонівна, Шастун Оксана Андріївна

Дані екологічні казки складені з метою поглиблення та закріплення знань про поширених зимуючих птахів Рівненської області, формування мотивів поведінки на збереження пернатих.
Матеріали можна використовувати на уроках природознавства, позакласній виховній роботі.Рекомендовано для дітей молодшого шкільного віку, а також для вчителів початкових класів.


 

Птахи просять допомоги

Знов страшна зима прийшла з далека,

Вітер морозом січе, не те, що в спеку.

Холоди вже дуже дошкуляють,

Двокрилим крильця, ніжки замерзають.

Стали птахи думати-гадати

І до царя-беркута за порадою злітати.

Беркут уважно вислухав птаство,

Розвів крила і вказав на безпорадство:

– Знаю – ждете від мене хорошої ради,

Та від холоду й голоду собі не можу ради дати.

Скажу, що треба летіти до школярів,

Хай допомогу попросять у своїх батьків,

Щоб годівнички для дітей зробили,

А ті, в саду, з їжею для нас почепили.

Пернаті раду радили ще довгенько

І полетіли діток просити чемненько.

Посилають першою до людей синичку –

Працьовиту, невтомну трудівничку.

Голуба пташина у шкільне вікно заглядає,

Щось намагається сказати, крильцями махає.

Вийшли учні на вулицю,

Послухати красуню синицю.

А двокрила людським голосом промовляє:

– Школярики, від голоду порятуйте! – Закликає.-

Вся пташина рада добра не забуде,

Великою родиною влітку у шкільний садок прибуде.

Ми шкідників знищимо враз,

Смачні яблука вродять у Вас.

Діти слухають, головою кивають,

А тим часом інші птахи підлітають.

Гамірлива Сойка поклін віддає,

Обіцяє, що суниць не їстиме, а збереже.

Пан Пугач розправив брови, далі ось таке промовив:

– Я слів на вітер не кидаю, гризунів я знищу, обіцяю.

А лепетунка, білобока, довгохвостая сорока

Змерзла так, що дзьоб відкривати їй морока:

– Ви мені за все пробачте, діти,

Курчат я брала, правди ніде діти.

Обіцяю, красти більше я не буду,

Доброту вашу ніколи не забуду.

Соромно вороні слова говорити,

Бо вона звикла лиш погане робити.

– Нам, воронам, взимку холодно – жах,

А мороз щипає, ну, справжнісінький кусач.

Голод, холод перемагає, бо поїсти що немає.

Дітоньки, мене простіть, горю нашому поможіть.

Тут посмітюшка підлітає і школяриків благає:

– Згляньтесь, підкорміть, нам їжею підсобіть!

Сизий голуб щось тривожно промовляє,

Ніби лиху бабусю-зиму проганяє:

– Вночі не зімкну я очі, від голоду не спиться мені щоночі,

Мороз гуляє, сніг замітає, під снігом їжу ховає.

Тетерук тут підлітає, до діток несміливо ступає:

– Я – великий тетерук, живу, де не чутний жоден звук,

У глухому лісі ховаюся, взимку снігом умиваюся.

Але зараз зима серйозна: суха і вітряна, й морозна.

Я прийшов вас попросити насіннячка трішки вділити.

Рябчик з-за дерева виглядає і тихенько промовляє:

– Дітки, друзями будьте, лісових птахів не забудьте.

Тут куріпка походжає, ось таке розповідає:

– Я – куріпочка маленька, на зиму вдягаюся тепленько:

Тепла шубка, теплі чобітки, але голодно мені.

Я так жду тепла, бо ця зима лиха і зла.

Омелюхи підлітають і наступне сповіщають:

– Горобиною ми в січні щороку ласували,

Але люди ще в серпні її обірвали й продали.

Ми дуже змерзли і голодні, бо видалась дні холодні.

Враз горобці з-під стріхи вилітають,

Цвіріньчать та щось розповідають:

– Ми людей ніколи не турбуєм, з ними дружим, їх цінуєм,

Проте віхола нам їжу заховала

І, нажаль, голодна смерть для нас настала.

Школярики пернатих вислухали

І годівнички з їжею їм повісили.

Ось і у птахів свято настало,

Смачної їжі для всіх вистачало.

Горобина, різне насіння та сало,

Зерно, горіхи, всього, щоб не було мало.

Птахи надякуватись не могли,

Ситно й щасливо цю зиму пережили.                                                                                                    

                                                      Шастун О. А.

Важка втрата                           

    В одному густому лісі жив-був шишкар, якого всі звали Міцний Дзьоб. Добре йому жилося в лісі. Він літав у гості до старого Ворона, допитливої Сороки, задумливого друга Пугача.

Одного дня прилетів Пугач до Міцного Дзьоба й повідомив новину:

– Друже, біда сталася!!! – ще здалеку викрикнув друг.

– Яка? Яка? – стривожено перепитав Шишкар.

– До нашого лісу приїхало багато машин… – не встиг договорити Пугач, як друзі почули гучний шум. Пугач і Шишкар полетіли на гуркіт моторів. Вони побачили, як люди зрізують високі сосни та ялини. На одній сосні, що впала, було гніздо Міцного Дзьоба із яєчками, які висиджувала його дружина. До появи діток залишилось сім днів. Вони всі загинули. На очах Шишкаря були сльози. Він назавжди покинув ті місця. А на місці прекрасного лісу виросла сірникова фабрика.

Воркун і Сніжко

    Жив у великому місті голуб Воркун. Він поселився на горищі цементного заводу. В тих місцях жило багато різних птахів. Голуб познайомився з горобчиками, воронами, синичками. Коли став працювати завод, то навкруги стало багато пилу, було важко дихати, не було чистої води.

Одного зимового ранку прилетів у ті місця снігур Сніжко і познайомився із Воркуном. Сніжко розповідав, що на його батьківщині живуть багато птахів і там чисте повітря, а люди піклуються про захист тварин і природи.

– То чому ж ти сюди прилетів? – не стримався голуб.

– Голод і холод змусив мене й мою родину шукати теплішого краю. Але як тільки люта зима відходитиме, то ми обов’язково полетимо назад. У моїх рідних лісах залишилося багато друзів, знайомих. До того ж ми турбуємося про наш ліс: знищуємо шкідників. Полетіли з нами, Воркуне!

Голуб так заслухався розповідей Сніжка, що й не почув запрошення. Воркун мріяв потрапити в ті місця, де можна було дихати чистим повітрям, бачити зелений ліс, чути розмови і спів птахів.

– То що, полетимо разом тільки-но потеплішає? – перепитав снігур. Але сизокрилий розвів крильця в сторони і промовив:

– Мені подобається моє житло, – промовив задумливо Воркун, – і я надіюся, що люди зроблять так, щоб великі й малі заводи не забруднювали повітря.

Коли закінчились люті холоди, то Сніжкова родина повернулася на батьківщину. Проте Воркун залишився на горищі заводу. Він вже звик до шуму, пилу і часто мріяв по те, що люди захистять своїх менших братів.

Пернаті друзі

    Жила-була Посмітюха – малесенький жайворонок з чорненьким чубчиком. Кожен день Посмітюхи, як і будь-якої пташки, розпочинався із пошуку їжі. Як нелегко їй, коли навкруги все вкрите білим сніговим покривалом, знайти бодай зернятко, та ще й мороз дошкуляє. Мешкала пташина поблизу людських поселень, неподалік пасовищ. Друзів мала лише зі своїх, а от ворогів, хоч відбавляй – кожен другий більший за розміром від Посмітюхи уже посідає на лаву ворогів.

Одного разу трапився випадок із пташечкою… Вона метушливо кружляла понад пасовищем, намагаючись розгледіти серед снігу бодай клаптик чорної землі, аж тут до неї підлетів Горобчик та й каже:

– Привіт, Посмітюшко, ти теж мерзнеш і все даремно закінчуються твої намагання знайти поживу?

Давай-но сядемо на гілочку кущика і порозмовляємо.

Так і зробили. Настовбурчився горобчик, підібгав під себе ніжки і почав розповідати:

– Знаєш, такі холодні дні! Так несолодко нам зараз живеться. Здається, вся душа ладна вимерзнути. Єдиний порятунок – забитися кудись в димар і трохи погрітися, але це згодом, бо мені дуже дошкуляє голод. Може, давай разом полетимо на пошуки їжі? Я чув, що в цій місцині є сміттєзвалище, можливо, там нам посміхнеться доля.

– А що, непогана ідея, – промовила Посмітюшка, – я – за! Ну, що полетіли?

Прилетівши до гір сміття, пернаті придивлялися чи є що з їжі. Зупинилися біля розкиданого соняшникового насіння і заходилися завзято клювати. І все було б добре, якби не запах, що доносився звідусіль. Дуже вже неприємно пахло. Нечисті пляшки, брудний одяг, кучі поліетиленових кульків, гниюче лушпиння овочів – картина не з привабливих.

Горобчик змерз і почав на одній ніжці стрибати, щоб зігрітися. Посмітюха це помітила і запропонувала летіти до людських осель. Прилетівши до саду, вони відшукали годівницю і на їх долю трапилося ще декілька крихт хліба та зерняток пшениці. Посмітюшка поділилася думками із Горобцем:

– Ось за це я і люблю людей, бо деякі мають співчуття до нас. Вони розвішують годівнички по своїх садах. Слухай, Горобчику, а про що ти мрієш?

– Я мрію зігрітися і бути ситим. Нехай вже швидше настане весна. З теплом прокинуться і черв’ячки, і комашки, якими я люблю ласувати. Тоді нам, горобцям, люди будуть вдячні за знищення різних шкідників. У мене є друзі – синички, – невгавав Горобчик – а з сьогоднішнього дня уже і ти. Ми, горобчики, живемо, щоб приносити користь людям, веселити діток своїм цвіріньканням.

– Дякую тобі, Горобчику, за все, проте настав час прощатися. Бажаю тобі не впадати у відчай, бо життя прекрасне, довкола стільки всього незвіданого і звабливого. Щасливо тобі, друже.

– Спасибі, Посмітюшко! І тобі бажаю вдало перезимувати і мене не забувати. Я надіюсь, що люди не дадуть нам загинути, пропасти цієї лихої зими. Вся надія на них!!!

І розлетілися пернаті в різні сторони…                                                   

Пригоди Рябчиків

    В одному з Поліських лісів жила собі сім’я

Рябчиків – тато, мама та їхні двоє малят – Рябусь і Рябунь. Коли малята підросли, то вирішили самі піти до лісу на прогулянку. Батьки ж суворо забороняли їм далеко відходити від дому.

Гуляючи Поліськими лісами рябчики знайшли багато їжі, гралися і зовсім забули, що вони пішли без дозволу батьків. Коли ж вони хотіли повернутися, то у лісі стало темніти. Раптом Рябусь побачив когось великого у траві. Хоча йому було страшно, проте він підійшов і запитав:

– Доброго вечора, а ви хто?

– І вам доброго вечора. Я – чапля Сіра. Я тут живу. Зараз сиджу на гнізді, чекаю малих діток, – поважно відказала чапля. – А ви звідки такі маленькі, де ваші батьки?

– Ми заблукали. Ми рябчики: я – Рябусь, а мого брата звати Рябунь, – пояснив Рябусь.

– Може, ви підкажете куди нам іти? – запитав Рябунь.

– Дорогенькі, вночі у лісі небезпечно. Залишайтесь біля мене. А завтра підете додому, – запропонувала чапля.

Рябунь і Рябусь залишились біля своєї нової знайомої тітоньки Сіри.

– Тітонько Сіро, а чому ми Вас раніше не бачили? Ми знаємо всіх тутешніх птахів.

– Бо я щоосені відлітаю в теплі краї.

– В теплі краї? – перепитали рябчики.

– Сідайте зручніше. Зараз я вам розповім, що я бачила, де літала. Кожного року я літаю в теплі краї, бо настає холод і ми, чаплі, не маємо, що їсти. Я відлітаю на одне й те ж місце в далеку Африку. Але завжди мені хочеться повернутись сюди, на це болото.

– Тітонько, а що незвичайне ви бачили в дорозі? – запитав Рябусь.

– Бачила я багато незвичайного і навіть страшного. Доводилось мені летіти над Здолбунівським цементним заводом. Під час польоту моє пір’я ставало чорним від кіптяви, що летить у голубе небо. А як важко дихати над Рівненським «Азотом», аж хочеться впасти на землю від безсилля. Серце болить, коли дивишся на землю з вирубаними лісами, на страшні монстри, які випускають у повітря чорний дим, на мебельні фабрики і ті, де виготовляють і фарбують посуд. Так і хочеться сказати людям: «Схаменіться! Що ви робите? Бережіть природу, ви ж у ній живете!»

Чапля Сіра ще щось говорила, але втомлені рябчики заснули.

На ранок мандрівників знайшли стурбовані батьки. Рябунь і Рябусь пообіцяли більше ніколи без дозволу не ходити. А тітоньці Сірі подякували за гостинність і побажали всього найкращого.

Казка про Пугачика

    Одного теплого, погожого дня в тепленькому кубельці на дереві вилупилося маленьке пташеня. Воно було пухнасте, як іграшка. Це на свій з’явився маленький Пугачик.

Жив Пугачик з мамою і татом, які щоночі приносили йому їжу. Коли він навчився літати, то потоваришував з іншими птахами. З ними Пугачик літав довкола і пізнавав навколишній світ. Ворогів у сім’ї Пугачів майже не було, лише при денному світлі птахи ставали вразливими. Крім того, батьки оберігали синочка від тітки Куниці, яка могла його викрасти.

В цілому жили Пугачі добре, лише останні роки у них з’явилися труднощі. Дедалі більше люди забруднювали річку Ікву, з якої птахи звикли полювати на смачненьку рибку, вирубували ліси, через що Пугачам стало важко знайти затишне місце для гніздечка.

Одного зимового вечора, коли Пугачик, повечерявши, чистив своє пір’ячко, до нього прилетів його друг Шишкарик. Вони дружили тільки взимку, бо тільки закінчувалися люті морози, Шишкарик із батьками повертався додому на північ. Ось і передчуваючи швидкий відліт, він прилетів попрощатися із другом.

– Дорогий Пугачику, мені було цікаво з тобою, проте ми повинні вже помаленьку збиратися в дорогу, отож не знаю чи ще побачимося. Можливо, ти хочеш полетіти з нами?

– Вибач, друже, – відповів Пугачик, – я не можу – тут мої батьки, яких я дуже люблю, друзі і все, що довкола мені рідне.

– Але ж річка брудна, повітря важке? – знітився Шишкарик.

– Проте у нас, Пугачів, велике завдання – ми знищуємо дуже багато гризунів, які завдають великої шкоди людям.

– Але ж люди забули про вас, бач, як вирубують ліси.

– Нічого, моя бабуся Пугачиха говорить, що люди обов’язково про нас згадають і ми будемо разом дружити. Я, як і мої родичі, живемо для того, щоб у природі була гармонія, – розсудливо відповів маленький Пугачик.

– Ну, що ж, любий Пугачику, я тобі бажаю, щоб у тебе було багато друзів, чиста водичка й повітря та вдосталь їжі. І нехай буде затишне кубельце, в якому можна сховатися від ворогів і перечекати негоду.

– Дорогий Шишкарику, бажаю тобі щасливої дороги й чекатиму наступної зими на зустріч з тобою.

Коли батьки повернулися, Пугачик сказав:

– Якби люди могли розуміти мову птахів, я сказав би їм, щоб вони більше дбали про природу, бо від цього залежить і наше життя. Безліч тварин є на межі вимирання, їх занесли до Червоної книги України, як і нас. Тому, люди, якщо ви мене розумієте, допоможіть нам!!!

Батьки вислухали синочка, важко зітхнули і пообіцяли, що все буде добре.

– Але хіба це залежить від нас? – подумали вони.

Казочка про сойку Зойку

    Жила-була на світі сойка, яку всі називали Зойка (тому, що її голосний крик був схожий на зойк). Народилася Зойка в дубовому лісі. Змалку пташка любила жолуді, горіхи ліщини, горішки бука. Була у Зойки двоюрідна сестра ворона Чорниця. З нею сойка любила часто гомоніти.

Одного дня, коли щойно випав сніг, Зойка зустрілася з своєю сестрою. Чорниця саме летіла із шматком якогось металу в дзьобі. Чорниця сіла перепочити.

– Звідки летиш? – спитала Зойка сестру.

– З рівненського сміттєзвалища. Там дуже багато всякого хорошого краму, навіть харчі можна роздобути, – відповіла Чорниця.

– А я вже запаслась на зиму горіхами і жолудями. Якщо зима буде не сильно довгою, то мені вистачить моїх запасів, – сказала Зойка.

– Ой, Зойко, знаєш, як на таких сміттєзвалищах цікаво, чого там тільки немає. А целофанові пакети літають, наче сніг. Там дуже гарно. Лише потрібно стерегтись бездомних собак. Я тебе туди колись заведу, – із захопленням відповіла Чорниця.

Розпрощавшись із сестрою Зойка повернулася в своє гніздо. Прилетівши, сіла відпочити і заснула. І сниться їй, що рідний дубовий ліс став великим-великим. На ліщині красуються смачні горішки. Чудово співають птахи.

Коли ж сойка прокинулася, то побачила реальну картину: біля лісу, якого залишилось дуже мало, димлять труби рівненського «Азоту». Повітря таке, що важко дихати. Навіть сусіди-птахи не хочуть нікуди летіти. І стало Зойці сумно-сумно.

Щиглик і Промінець

    Жив-був на Сонечку світлий Промінець. Він був дуже допитливий. Завжди про все хотів дізнатися. І ось одного разу йому пощастило зустрітися з цікавою пташкою – Щигликом. Пташка Промінчику дуже сподобалася. Голова в неї була червоною, крила чорними з широкими жовтими смугами. Спинка коричнева. Товстий сильний дзьоб. До того ж спів у нього дзвінкий, запальний. Співав майже цілий рік. Промінчику настільки сподобався спів Щиглика, що він прокидався дуже рано і пробивався між густим листям дерев та вітався з другом.

Невдовзі Щигликова сім’я поповнилася малятами. У татка з’явилося чимало турбот. Промінець у всьому помагав другові. Щиглик дуже радів пташенятам. І ще сильніше линула його пісня в небеса.

Проте недовго тішився Щиглик. Одного разу впіймала його Людина. Як тільки Промінчик не перешкоджав, але все було марно. Людина помістила впійману птицю у клітку. Наступного дня Щиглик опинився на базарі, де таких кліток із різними птахами було безліч. Промінчик ні на мить не покидав друга. Якось Щиглик попросив Промінчика:

– Промінчику, дякую тобі за турботу. Проте ти дуже потрібний моїм діткам. Поки дружина полетить за їжею для них, будь ласка, зігрій їх своїм теплом.

Промінчик віддано доглядав малят. Як тільки вони підросли і вже самі справлялися в усьому, то він вирішив відшукати друга. Але де тільки не зазирав Промінчик – ніде не було Щиглика.

«Що ж могло трапитися із самотнім та сумним Щигликом? Я так хотів йому розповісти про його дорослих діток …» – безперестанку думав Промінець.

Мандрівні тетеруки

    Давно це було чи не дуже, хто-зна, жив на Поліссі тетерук Тет із сім’єю. Важке було в них життя, бо доводилося постійно мандрувати. Навесні, шукаючи їжу, сім’я тетеруків мандрувала до болотяних і хвойних лісів. Влітку, коли особливо багато ворогів, то Тет вів родину у чагарникові зарості. З приходом осені та взимку тетеруки поверталися в негусті мішані ліси.

Часом надходили дуже важкі часи, проте у скрутну хвилину Тета завжди підтримував його друг рябчик Ряб. Часто до пізньої ночі гомоніли друзі.

Якось Ряб спитав у тетерука:

– Тете, про що ти мрієш?

– Я мрію про спокійний ліс і довге літо, – зітхаючи, відповів тетерук.

– Знаєш, Тете, мені сорока Скрекеке розповіла, що до нашого лісу їдуть величезні машини. Цікаво, що вони будуть тут робити?

– Ліс різатимуть, – ще більше зітхнув тетерук. – Я сім’ю поведу далеко звідси. Рябе, вирушай з нами.

– Не знаю, я настільки звик до цих місць, чи зможу покинути їх. Проте я подумаю.

– Можливо, ми більше вже не побачимося, – ледь вимовив тетерук. – Бажаю тобі завжди бути веселим, бадьорим.

– Що ж, – тихенько сказав рябчик, – бажаю тобі, Тете, щоб мрія твоя здійснилася і у нас був спокійний ліс та довге літо.

Друзі розійшлися, але кожен думав про свою сім’ю та завтрашній день. Більше птахи не бачились…

 

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 оцінок. Рейтинг публікації: 0 з 5)
85

А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?

Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Один коментар

  1. Яка чудова робота, якуроботу було проведено. Казки дуже цікаві, стільки пізнавального матеріалу. У казці завжди є урок,добрим молодцям натяк.Дякую за творчість.