Майстер-клас “Формування креативного мислення учнів через вирішення творчих завдань” на прикладі вивчення повісті О.Думанської” “Школярка з передмістя”

Автор: вчитель української мови та літератури Федорук Ольга Петрівна

Привітання

Добрий день,  шановні колеги!

1. Входження в тему

Як успішно справлятися з потоком інформації, що надходить до нас щодня? Як витрачати на її обробку, аналіз і прийняття рішення мінімум часу і сил? І врешті, як зацікавити досить вибагливого сучасного школяра своїм предметом?

Саме тому свого часу я почала застосовувати  інноваційну технологію на уроках української літератури створення  інтелект – карт. Інтелектуальна карта чи ментальна карта, карта пам’яті, карта думок…  Українською термін “mind map” перекладають по-різному, але його суть від цього не змінюється

Чому я вважаю доцільним використання інтелект-карт на уроках української мови і літератури?

Переконана, що  застосування інтелект-карт в навчанні школярів може дати вагомі позитивні результати, оскільки діти вчаться не лише вибирати, структурувати і запам’ятовувати ключову інформацію, а й відтворювати та застосовувати її в подальшому. Розумові карти допомагають розвивати креативне і критичне мислення, пам’ять і увагу школярів, а також зробити процес навчання цікавішим й результативнішим. До того ж подібна технологія пожвавлює роботу учня на уроці, робить процес навчання невимушеним, психологічно комфортним і цікавим.

Гнучкість цих карт дозволяє розглядати будь-яку тему або навчальне питання на будь-якому етапі уроку.

Сьогодні  я  хочу поділитись технологією створення  ментальної карти на уроці літератури під час роботи над прозовим твором на етапі аналізу його проблем.

Практична діяльність

Виявляється, що сучасні школярі не лише спілкуються в  Facebook,  ВК, Twitter короткими повідомленнями-есемесками, гуляють просторами Усемережжя, а й пишуть щоденники. Як це, до прикладу, робить  ваша ровесниця – героїня повісті сучасної дитячої  письменниці Оксани Думанської «Школярка з передмістя». Слайд№1

• А  скажіть, чи можна читати чужі щоденники?
• А чому ж тоді авторка визначила жанр своєї книги як «Щоденник, дописаний з уяви» і ще й презентувала на загал не лише українським, а й німецьким підліткам?

Дійсно, письменниця висвітлила  актуальні нині для багатьох сучасних дітей , а точніше – підлітків проблеми. І тому спробуймо сьогодні «прочитати їх між рядками» у щоденнику Школярки з передмістя. Упродовж спільного створення інтелектуальної карти нашим завданням буде:

1. Визначити основні проблеми повісті.
2. З’ясувати їх взаємозв’язок.
3. І чи, дійсно, це «Щоденник, дописаний з уяви»?

Тому бажаю сьогодні успіху вам, собі! І не бійтесь помилятися. Це не страшно.

Страшно – не визнавати своїх помилок, і помилятися знову, знову і знову….

1 блок

• Скажіть, а якби довелося головній героїні подавати вже у дорослому віці, наприклад, резюме, щоб влаштуватися на роботу. А чи прийняли б його? Чому?
• А яка основна причина того, що школярка почала вести щоденник? Наведіть як min 3 причини.
• Коли людина взагалі пише щоденник?
• Зробімо припущення, чому не лише головна героїня, а й інші герої не мають імен?
• Скажіть, а коли ви читали повість, то відчули оцю самотність?
• То можна виділити проблему самотності?

 Записуємо : проблема самотності     

• Ви знаєте, що одна із умов створення ментальної карти – образна асоціація. Тому сьогодні ми теж будемо підбирати образи-асоціації до проблем повісті. Тобто, маркувати. Отож, підберімо асоціацію до 1-ї проблеми із

2 блок

• Скажіть, а чи читали ми щось схоже раніше?
• Як ви вважаєте, чому саме зараз я запропонувала цю книгу до вашої уваги?
• Отож, наша героїня вчиться дорослішати? Чи не так?
• Отож, яку наступну проблему ми можемо визначити?

Записуємо : проблема дорослішання.     Маркуємо проблему              

1.А у дорослих, як відомо, дещо інші проблеми.

«Наші розмови, як есемески», – так говорить Школярка  про своє спілкування з татом. Слайд№2

• Чому?
• Як взагалі розвиваються її стосунки з ним?
• Як вона взагалі сприйняла його одруження?
• На вашу думку, а чому він навіть не сказав про те, що має сина?

Погодьтеся, що героїня не просто дорослішає, а  передчасно  дорослішає.

«Три дні маминого перебування перетворилася на суцільне свято».   Слайд  №3 Чому? 

• Як дівчинка сприйняла звістку про те, що мама вийде заміж за данця і вона разом з нею буде змушена поїхати за кордон?  Чому?
• Але все ж таки г/г зрозуміла, що так буде краще для мами? Чому? Наведіть цитату.( с.7)
• Отож, яку проблему ми можемо визначити?

Записуємо : проблема стосунків з батьками     Маркуємо проблему          

3. Як бачимо, дівчина потерпає від браку уваги зі сторони батьків.

• Погодьтеся, що дівчинка розуміє, що, тут, в Україні, перспективи набагато гірші, ніж за кордоном, де можна добре влаштуватися. Чому вона все одно не хоче їхати за кордон?

Отож, єдиним надійним та незмінним дорослим, порадницею, а також найближчим другом у Школярчиному світі, окрім щоденника, є Бабуся. Слайд №4

«Бабусині педагогічні здібності  усі пішли на мене.»

• Отож, яку наступну проблему ми можемо визначити?

             Записуємо : проблема стосунків з бабусею

• Якими вони були?
• Як вони розвиваються?
• Легше ніж з батьками? Чому?
• Отож, яке ключове слово можна підібрати до цих стосунків?(розуміння)

Маркуємо проблему

1. Intear «Ситуація така»

4. За допомогою Intear «Ситуація така» (зачитую цитату №4 «…ну, класу — потребую, вчителів і ваших батьків — ні!» — затялася я» ) проаналізуйте стосунки Школярки з класом.   Слайд №5

• Скажіть, а чи важливі стосунки з ровесниками у вашому віці?
• Наскільки? Чому?
• Отож, яку наступну проблему ми можемо визначити?

             Записуємо : проблема стосунків з ровесниками

Маркуємо проблему

2 «Палітра стосунків» .   Слайд №6

5.А зараз пропоную вашій увазі палітру стосунків. Можливо, хтось уже віднайде й себе на ній.

• Виділіть, будь ласка, проблему, яка ну дуже важлива у вашому віці.
• Хто подобається школярці?
• Чи відразу легко й просто у них вони вибудовуються? Наведіть цитату (ст.3)

Отож, як бачимо, Школярка вчиться їх будувати.

Записуємо : проблема стосунків з сусідом          Маркуємо проблему

3. «Сканування»

• До речі, хто пише Щоденник? А читає? Школярка, чи, приміром піарник з екологічних проблем?

Час бавиться з нами, бавиться нами. Побавмося й ми: пофантазуймо дещицю: ким стала Школярка?

• А чи легко їй це далося?

4. «Робота в парах»

• А тепер повернімося в минуле: укладіть ланцюжок подій-цитат, які дозволили б прослідкувати процес життєвого вибору г/г. Це ст.7  Працюєте в парах.
• Важко? Складно?
• Отож, яку наступну проблему ми можемо визначити?

Записуємо : проблема життєвого вибору

5. «Ранжування»

Ми можемо вже визначити ключові події в житті Школярки. Слайд №7(читаємо)

• Чого було більше: радощів та перемог чи розчарувань та невдач?

3 блок

• А які події Школярка переживає найбільш болісно? Чому?

До речі, психологи переконані, що саме у підлітковому віці людина вчиться будувати свої взаємини з суспільством: засвоює його правила, закони, вчиться самоутвердженню в дорослому світі, тобто відбувається процес соціалізації.

• Чи вчиться цьому г/г?
• Отож, яку наступну проблему ми можемо визначити?

Записуємо : проблема соціалізації

Маркуємо проблему

6.«Займи позицію»

• Поміркуйте, чому г\г була такою категоричною, пишучи творче завдання переказу, який задала кєра : «Про долю рідного краю зараз більше думають ті українці, що поїхали наймитами по всьому світу, бо якби вони сиділи дома без роботи, то їхні родини пішли б жебракувати…»  .   Слайд №8
• Отож, які 2 взаємопов’язані проблеми ми можемо визначити? Вони є актуальними не лише для цього твору, а й усього сучасного суспільства уже впродовж декількох десятиліть.

Записуємо : проблема безробіття проблема заробітчанства  

Маркуємо проблему

За цей час у нашій країні виросло ціле покоління дітей заробітчан.  Такі діти не лише не отримують належної уваги батьківської уваги, а й звикають до такого способу життя. Саме з цієї причини можна стверджувати, що ці 2 явища породили соціальне сирітство.  Маркуємо проблему.

• Варто зазначити, що ця проблема є настільки актуально гострою для нашого суспільства, що сучасні дитячі письменники не залишилися осторонь: вони почали про це писати. І як свідчить статистика, така література «в тренді», вона має соціальне замовлення, вона цікава сучасному читачеві. Ось так її репрезентувала О.Думанська.
• Повернімося до нашого Щоденника і з’ясуймо:

чи настільки він «уявний», як здається на перший погляд, чи все-таки реалістичний він написаний з реалій?

7.Колаж «Займи позицію»

• То чи легко бути підлітком? Яке воно життя сучасного підлітка?
• Пропоную вам створити модель сучасного підлітка(працюють самостійно, а потім кріплять на дошку «Сучасний підліток») на ось таких макетах.
• А як ви вважаєте, чому я запропонувала вам різні макети людських фігур?
• Наша героїня отримала досить швидко такий великий життєвий досвід. Чи не так?
• Чому ж вона тоді безіменна?
• Чому попри усі негаразди, Школярка все одно переконана, що вона «пестунчик долі»? (Бо світ для кожного такий, яким він сам його бачить…) Слайд №9

Рефлексія

• Хоча й не можна читати чужі щоденники, але ми його прочитали. Чому?

Погодьтеся,  недарма ж авторка дала нам його прочитати.

• А кому б ви порекомендували його прочитати насамперед?

Записуємо: (Книга для сімейного читання)

• Як бачимо, інколи просто корисно читати чужі щоденники.
• Що було важливим для вас сьогодні?
• А що найбільше вразило?
• А що ви сьогодні зрозуміли? Ви пестунчики долі?

Отож, цінуймо те, що маємо, бо дехто на цьому світі й цього немає. Сподіваюсь, те, що  ми сьогодні робили, стане вам в нагоді.

---

Школярка з передмістя

Щоденник, дописаний з уяви

Насамперед

Колись (може, й у іншому житті) моя бабуся привчала мене до щоденника, мотивуючи це тим, що я повинна розвивати писемний стиль. Мені було в облом під вечір сідати за свій товстий зошит і записувати в нього пісні шкільні події. Врешті-решт, кого це зацікавить? Але бабусю не слухатися було неможливо, бо вона завжди мала рацію. Щоб її не засмучувати, я нашвидкуруч шкрябала короткі речення, пам’ятаючи, що стислість — сестра таланту. Яка ж я була дурна! Зараз, знайшовши того щоденника серед своїх перших поетичних спроб, конспектів і шкільних творів, які бабуся зберігала у чотирьох коробках з-під чобіт, я мало не ревіла. Сухі факти лишилися, а мої рефлексії з того чи іншого приводу почали забуватися. Щоправда, вони частково поновлювалися, коли я заплющувала очі і уявляла себе школяркою. Але від того виникало враження, що я вибіркові.

Я вже кілька років мешкаю на батьківщині самотнього принца, якого зрадили всі, навіть мати. Навчаюся, і якщо дотягну до кінця, то буду таки піарником з екологічних проблем. Звісно, маю підробляти в одній приватній фірмі, щоб згодом в ній же й мати пристойну посаду. Давно не дивуюся, що смажену бульбу тут споживають з мармолядою, прагматично ставляться навіть до найближчої рідні і прораховують своє майбутнє, як на калькуляторі. Студентські вечірки, легкі наркотики і подорожі автостопом найближчими державами — цього я вже скуштувала. І тепер, гортаючи сторінки своїх недолугих записів, наповнюю їх призабутими відчуттями… Можливо, дещо й прибріхую, тобто дофантазовую вже з позицій себе — сьогоднішньої. Але роблю це винятково для власного задоволення та ще й для удосконалення писемного стилю, як того хотіла моя люба бабуся. Вона й зараз переконана в тому, що її онука досягне великих висот в обраній справі, бо «ніщо не минає, окрім марного». Не минулася і її наука…

• Хоча куди йому від мене подітися? Кому ще він так відверто розповість про свої наполеонівські плани? І хто його підтримає в його намірах, як не я? Він сам зізнався, що мудрішої за мене дівчини не зустрічав. Коли я це сказала бабусі, вона розреготалася: «А він, окрім тебе, в когось закохувався? Теж мені — досвідчений серцеїд! Та кожна нова дівчина, яку він вподобає, видаватиметься особливою!»

• «Про долю рідного краю зараз більше думають ті українці, що поїхали наймитами по всьому світу, бо якби вони сиділи дома без роботи, то їхні родини пішли б жебракувати…»

• Бабусині педагогічні здібності усі пішли на мене.

• Розмови були якісь пісні і мляві, незважаючи на татові намагання їх розворушити. Він, бідака, з того всього почав розповідати про мої дитячі пустощі і так заплутався, що кілька разів згадав маму. Бабусине обличчя було незворушне, зате жіночка закліпала повіками. Нічого, нехай звикає, що мою маму ніколи не витіснить із татової підсвідомості!

• До полуночі я крутилася у ліжку. Моє серце розривали протиріччя. Так, він не середньовічний лицар, який нехтує небезпекою і стрімголов летить на своєму коні просто їй у пащу. Він уже продукт нового часу. І ще питання, чи вибрала б я лицаря в обладунках, від якого тхне природними «парфумами», замішаними на кінських випарах. Романтика романтикою, а в ті часи не дуже дбали про гігієну, якщо навіть у королівських палацах не мали уявлення про вбиральні… Але то таке! Бути дружиною базарного ветеринара, можливо, фінансово й вигідно, та… Щоправда, він не натякав про шлюб. А я мрію про обручку на своєму пальчику. І про весільний вальс, як у фільмі, коли наречений підхоплює на руки.

• Може, його щастя полягає в тому, щоб заробити добрі гроші і потратити їх на себе. Таких людей багато, вони ніколи не шкодують, що саме так живуть. Кесарю — кесареве, слюсарю — слюсареве…»

• Три дні маминого перебування перетворилися на суцільне свято, бо можна було в будь-яку мить підійти до неї, пригорнутися, понюхати її легке попелясте волосся і спитати, як у дитинстві: «Мамо, ти мене лю…?» «Лю…» — відповідала мама.

• Увечері прийшов сусід — і я, побачивши його у хвіртці, забула усі свої сумніви щодо його базарної перспективи, вилетіла назустріч. Чому для мене його обійми важливіші за його прагматизм? Що з цього приводу сказав би мій колишній хлопець, зациклений на психології?

• Мені й зараз здається, що якби ми отак з мамою вийшли назустріч татові, то він би до нас повернувся. Тоді б ми усі разом мешкали в нашому старому домі і ніхто б нікуди не їхав.Як не хочеться цього разу думати про мамин від’їзд…

• Після маминого від’їзду (бабуся цього разу так плакала, ніби знає щось більше, ніж я) кілька днів мені здавалося, що вона поруч, у сусідній кімнаті, бо лишився її запах на подушці, на рушниках, на піжамі. Ми не поспішали кидати білизну в пральку. Аж коли вона зателефонувала, що доїхала без пригод і в неї все гаразд, тоді прийшло усвідомлення, що ми знову лишилися удвох з бабусею, якщо не брати до уваги нашого пса.

• Мій колишній хлопець, зациклений на психології, все ще намагався зі мною вияснити стосунки, але я уникала тих розмов, бо ж стосунків якраз і не було. Ну, ходили в кіно, танцювали на шкільних дискарях, та й усе. Та він затявся. Хоче, бачте, розповісти мені, що зі мною твориться. Причепився, як реп’ях! Нарешті я погодилася, і ми пішли на морозиво в наш супермаркет. Бідний хлопчик! Він так заїкався, коли пояснював, що мої почуття до сусіда — «це своєрідний пошук батьківської опіки», яку я, бачте, втратила в дитячому віці. «Я нічого не втратила! Мій тато від мене не відмовився, а те, що вони розлучилися з мамою…» Він не дав мені доказати до кінця: «Ти помиляєшся! Це все на підсвідомості! Ти не любиш його!» Ну, це вже занадто! Чому ж тоді у мене паморочиться в голові від одного лише звуку його голосу? І мені плювати на те, що він по суботах ходить між торговими рядами і перевіряє дозволи на продаж м’яса! І ми ні разу з ним не сварилися!

• Сусід зателефонував дуже пізно, з перепрошеннями, щоб повідомити, що він повернувся із гуртожитку, не лишився там до ранку, як планував раніш. Я суворо відповіла: мовляв, нормальні люди й повинні спати вдома. Так ніби мені вже доводилося пережити подружню зраду. Він ображено поклав слухавку…

• Моя подушка змокріла від сліз. Навіщо я йому, якщо задля мене він не відмовиться від гуртожитської вечірки? Він мене не кохає… Якби я була сміливіша і наважилася на все… На що — на все? І які будуть наслідки? Подруга обіцяла, що зникнуть прищики…Ми не бачилися два тижні. Наша заметена кучугурами вулиця не сприяла навіть випадковій зустрічі — він рано їхав автом на свою науку і пізно повертався. Я ж після школи не стовбичила під ворітьми з подругою до самої темряви, як це часом бувало восени. Бабуся мене не розпитувала, тільки зауважила, що у мене попереду все життя і ще буде не один кавалер, то ж нема чого так себе їсти. Я притримувалася іншої думки: не буде, крім нього, нікого!

• Каюся, перше, що мені спало на думку: якщо бабуся хворітиме вдома, то можна не ходити до школи… І я гайнула коридором у пошуках лікаря.

• Освіта за кордоном… Це класно! Але ж їхати звідси надовго! І полишати бабусю саму! І розлучатися з ним! Ось чому бабуся так плакала, коли мама збиралася в дорогу: вона вже знала, що й мені прийде час пакувати валізи… Може, її тиск — від передчуття розлуки?

• Та мені було вже фіолетово, не хотілося ніякого випускного із нещирими словами про шкільну дружбу, першу вчительку і широкий життєвий шлях, на якому нас чекають «злети і падіння». Саме останні слова мене доводили до сказу, бо їх дерік промовляв з бринінням в голосі на кожній святковій лінійці що у вересні, що у травні.

• Йшлося про гроші, які треба закласти в ресторані як завдаток, про гроші на випускний альбом, про гроші на останній ремонт класу… А я натужно мізкувала, яким чином уникнути бездарних витрат бабусиної заначки, не сказавши нікому про мамині плани. Кєра тримала в руках список учнів і допитувалася по-інквізиторськи, хто коли принесе свою частку. При цьому зауважувала, що цим буде займатися винятково батьківський комітет, а вона лиш допомагатиме «в окремих питаннях». Коли дійшла черга до мене, я промимрила щось про бабусину хворобу, і вона ковзнула поглядом повз мене, як мимо чогось бридкого. Ну й нехай! Мала я в носі їхню забігайлівку біля Опери!

• «А для мене це — не свято!» — я огризнулася, сподіваючись закінчити дурну балачку. І справді, якби воно було й справді наше свято, то можна піти на якусь нічну дискарю і танцювати там до упаду, а не сидіти під наглядом учителів та батьків і жувати грильовані курячі стегенця із салатом з парникових огірків та помідорів. Пиво, горішки, чіпси і драйвова музика — ось що нам потрібно! Та моїх однокласників не розвернеш до бунту… Вони слухняні діти своїх батьків. А в тих у голові зацементувався образ шкільного випускного вечора — вручення атестатів, концерт і п’янка на всю ніч з горланням дурними голосами народного пісенного репертуару типу «Чому розплетена коса…» Я не проти пісень — я проти спітнілих масних пик, розчервонілих від алкоголю…

• «Так це для тебе — не свято?» — повівся на мої слова мій колишній хлопець, провокуючи мене на ще більшу відвертість. «Ні!» «А чому? Ти вже така горда, що не потребуєш нашого товариства?» «Якого це — вашого товариства?» «Ну, класу, вчителів…» «Класу — потребую, вчителів і ваших батьків — ні!» — затялася я. І відчинила скриньку Пандорри, з якої на мою голову посипалося стільки цікавого, що й згадувати не хочеться… Мовчала лиш моя подруга із низьким айкю і дивилася на мене, як на збожеволілу. Нарешті я дізналася, як мене «люблять» в класі, що навіть бояться, аби я не зіпсувала їм випускної вечірки. І тоді мені нічого не лишалося, як спалити мости. «Та чого ви всі так розрепетувалися! Я все одно не прийду на випускний — їду навчатися за кордон! Мої діти теж житимуть у Флориді!» Вічна відмінниця остовпіла, бо завжди вважала мене не дуже мудрою, а тут таке щастя… Мій колишній хлопець скривився, почувши про Флориду… А решта просто вирячила очі. Прощавай, таємнице! Завтра знатиме уже вся школа, вулиця і половина мікрорайону. І нема на те ради…

• Бабуся помітила, що настрій у мене змінився. «Іди до мене», — покликала вона. Я присіла на маленький ослінчик, колись змайстрований татом нашвидкуруч. Тепла бабусина рука торкнулася моєї маківки та так там і залишилася. Ми обоє мовчали — і обоє були засмучені. «Я тебе дуже налякала?» — тихо спиталася бабуся. «Та…» — не наважувалася сказати правду я і так замружилася, аж повікам стало боляче. «Ти боялася… що я… помру?» «Та що ти таке кажеш! Не смій і думати!» «Я давно думаю… Бо все колись добігає кінця. І мені хочеться встигнути побачити тебе зовсім дорослою — твоїх діток побачити… Це ж нормально! Ти так часто кажеш…» «Бабусю, та ти ще й бавитимеш моїх дітей!» «Звісно, бавитиму, якщо ти мене цим ощасливиш. Але… Якби так трапилося… Ніколи не полишай мами… Не живи далеко від неї… Добре?»

• Бабуся не сварила мене за «п’ятірки» з математики, а гуманітарні науки я легко дотягувала до «десятки» і незважала на те, що завучевий син постійно мене в цьому переганяє. Та нехай має те, що хоче! Він же не в мене краде! Просто шкода укралю і деріка, які похапцем зупиняють його, коли він починає заплітати, як небіжчиця ногами. Зрештою, це для нас розвага, і мій колишній хлопець зиркає покрадьки на мене, щоб пересвідчитися в нашій спільній реакції: ми опускаємо очі або нагинаємося аж під парту і там задихаємося від сміху.

• Я вперше не поспішила їх виконувати, а, обійшовши всі чотири кімнати, знову лягла в ліжко і задрімала. Мені ввижалося щастя… Тато й мама більше не розлучатимуться, і я щодня чутиму різкий запах «Дубельвіскі». Ми відремонтуємо наш будинок, проведемо опалення нагору, в мансарду, і облаштує- мо там для мене кімнату, в якій я зможу зустрічатися з сусідом, уникаючи контролю з боку дорослих. Мама піде працювати в якесь туристичне агенство, а тато нехай собі возить той секонд-хенд, якщо йому так хочеться.

• Тато мене зрадив. У нього все менше буде часу забігати до нас, і я не цілуватиму на прощання його посивілі скроні. Він вже не заходитиме до нас за тиждень до мого дня народження, щоб порадитися із бабусею про подарунок… «Дарованому коню в зуби не дивляться, але побажання висловлюють», — почула я з-за дверей, коли вони з бабусею обговорювали мій «ювілей» — шістнадцять літ. Це було ніби в іншому вимірі…
• «Хто з ким вип’є?» — спиталася я. «Так!» — підтвердила подруга. «Тоді я вип’ю з тобою!» — обернулася я до свого колишнього хлопця. Він не заперечував — і ми схрестили свої імпровізовані бокали. Якби це бачила кєра!.. Ми поцілувалися, обійнявшись, як справжні закохані. Однокласники зааплодували і взяли з нас приклад. Двом дівчатам не вистачило хлопців, то ж вони дочекалися, коли «звільняться» найсміливіші… Ті поцілунки сп’янили нас більше за пиво. Син завуча розповів сміливого анекдота про лекцію для несміливих юнаків, їм досвідчений спокусник радив вивезти дівчину за місто, по-гусарськи відкоркувати шампанське, щоб його бризки полетіли на її шию, а потім починати ті бризки злизувати язиком… «А чи не можна шампанське замінити пивом?» — поцікавився у спокусника один із юнаків… Ми реготали, як навіжені, бо в кожного з нас в жилах закипала кров і пінилася, як шампанське. Нікому не хотілося розходитися по домівках, і кожен забув про ті прикрощі, які ми завдавали одне одному протягом цілого життя в шкільних стінах. Вічна відмінниця гнула кирпу, що не заважало їй клеїти завучевого сина, який дістався їй «на брудершафт». Ми почали згадувати свої витівки та хитрощі, зізнаватися в дрібних гріхах, особливо в причинах своєї відсутності на уроках: «А ми тоді з мамою до Польщі поїхали…» «Я не хворів — гнав з татом горілку на весілля сестри…» «Мої до цього часу не знають, що я тиждень катався на каруселях в парку культури…»Справді, це треба, щоб війнуло розлукою, аби тобі стало все дорогим і неповторним. Навіть нелюба кєра… Навіть заздрісна вічна відмінниця… І тим більше — твій колишній хлопець, зациклений на психології і столичній академії, звідки він планує завоювати Сполучені Штати Америки…
• Смішно, але я хвилювалася за його державний іспит, за його дипломну роботу, розпитувала про це, та він лиш відмахувався: «Тобі воно треба?» В цьому вчувалася деяка зверхність, яку не помічаєш, коли закоханий до нестями. А це був мій правдивий стан.
• Я взагалі часто буваю невпевнена у своїх силах. Як моїй мамі, такій пещеній дитині-одиначці, вдалося виховати в собі таку потугу, не знає навіть моя бабуся. Вона колись здивовано сказала мамі: «Дивлюся на тебе — і не віриться, що ти моя донька…» «Біда навчить…» — озвалася мама. Отак! Значить, вся її впевненість, самостійність і енергія — наслідок науки бідою. Хоча вона могла й інакше діяти…
• Я також із здивуванням почала помічати, що якось байдужію до свого сусіда. Ні, ми так само зустрічаємося (все частіш у мене вдома), і я милуюся його гарним обличчям, і ніжуся в обіймах, але… Пропала інтрига… Чи, може, перспектива. Не знаю. Все якось перестало бути святковим. Кудись зникли мої потаємні бажання рвонути з ним днів на три подалі від людей, в забуту хату його далекої рідні… А ми ж планували це ще з зими! Щоб тільки ліс, ріка і тиша… Він теж не згадує. Певно, змирився, що я вже думками давно перелетіла кордони.
• Нарешті настав час сказати мені правду… Мама зайшла перед сном до мене і сіла у кріселко, що колись було гойдалкою, а потім розсохлося і розламалося, то тато його відремонтував. Очі в неї були трохи сполохані, і мені теж стало тривожно. «Ну, моя доросла донечко, мушу тобі зізнатися…» Мені подумалося, що зараз виявиться той «скелет у шафі». Так і сталося. Мама не їде гувернанткою до того Гамлета, а виходить за нього заміж. Вони укладуть шлюбний контракт, за яким данець виплачуватиме мамі гроші на витрати, а вона матиме право ними платити за мою освіту. Але не зразу… Спочатку я буду два роки адаптовуватися до данського способу життя, мешкатиму з ними під одним дахом, але в окремій кімнаті з окремим входом. «Для служниць?» — несподівано вирвалося в мене. Мама здригнулася: «Розумієш… Мені доведеться стати матір’ю двом маленьким діткам. Він вважає, що я занадто багато уваги віддаватиму тобі, а ними займатимуся лишень про людське око. Тому тобі краще жити ніби окремо…» Бідна моя мама! Цей її шлюб — задля мене? Та не потрібно мені такої жертви і принижень! «Ти направду цього хочеш? А ти поцікавилася, де поділася його перша дружина? Може, він її убив? І чому зразу ти цього не сказала, а обманювала мене: буду компаньйонкою, бо жінка не розуміє мови…» — я так сильно кричала, що в кімнату зазирнула бабуся. Але лишень зазирнула… Мама, здавалося, була готова до такої моєї реакції. «Ти ще так мало розумієш… Не можна все життя очікувати, що тобі випаде щастя. Треба самому його шукати…» «І ти його знайшла! Щастя, втілене в скупого лицаря! Він не боїться довірити тобі двох своїх доньок, але настраханий твоєю дочкою із бідної держави! Бо вона крастиме їхні солодощі і вдягатиме їхні сукні! Так я вже доросла! І не влізу в платтячка й шортики!» — мене ніби прорвало, і я не могла ніяк зупинитися у своїх докорах. Нетримання слів, як сказала б моя бабуся. Мамі було боляче вислуховувати моє волання, та вона терпіла. «Почекай, не лементуй! Ну, так склалося… Мені цей чоловік подобається… Але він — з іншої культури. Треба на це зважати! Він міг взагалі поставити мені умову, щоб я тебе не привозила. Але це Я йо’му ставила умову! Щоб ти була поряд і навчалася!» Ну, от, приїхали. Абзац і капець одночасно! Два в одному! Що таке — подобається? Це ж треба щодня його бачити, спати з ним в одному ліжку, спілкуватися не тільки про те, чим цілий день займалися його донечки, а й про… Про щось інше. Наприклад… Ні, моя голова не сприймала такого — думки плуталися в якийся чорний клубок, і уява змальовувала жахливі картини майбутнього маминого шлюбу з розрахунку. А раптом він — прихований садист? Або їхній мафіозі? І його колись пристрелять на порозі котеджу, а дітей з мамою викрадуть?! І я стану свідком цього, бо дивитимуся з вікна свого автономного мешкання…
• Мама казала про це так спокійно, ніби все життя мешкала там, за кордоном. І перейняла всі їхні раціональні вчинки. Тому моє майбутнє обговорювалося, як купівля-продаж маминих почуттів. Ні, я такого не визнаю! Весь час жити під чіпким поглядом іноземця-вітчима, який зразу ж відокремив мене від своєї родини і від моєї мами, задля освіти в якомусь коледжі?! Та цього добра і в нас вистачає! Подумаєш, ніби моє щастя цілком залежить від диплома! Та захочу — поїду в академію із своїм колишнім хлопцем і якщо не поступлю, то влаштуюся на річні підготовчі курси! Бабуся підтвердить, що мені просто не вистачає систематичних знань, а так я доволі розвинена особа… Але цього я мамі не сказала.
• Я була ще в полоні багатьох романтичних мрій і не хотіла з ними розлучатися. Хоча десь у мізках прокльовувалися паростки довір’я до мами. Правда на її боці хоча б тому, що вона вже кілька років здобуває нам добробут. І перший рік нелегально працювала в Греції, ризикуючи бути затриманою і висланою з країни без копійки грошей. А потім її легалізувала стара жилава пані, яка так полюбляла купатися в ранковому морі… А потім їй трапився цей данець… Скільки ж можна наймитувати? їй самій вже хочеться якоїсь стабільності. Тим більше — такої, з багатим чоловіком, який може забезпечити й мою науку.
• Ні! Мені було гірко на душі, що доведеться жити далеко від подруги з низьким айкю, не бачитися із своїм колишнім хлопцем, не чути претензій кєри…І всі мої образи стали космічним пилом на тлі всесвіту. Він же такий величезний! У ньому є місце для щасливих і не дуже, для хитрих і щиросердних, для мудрих і, як каже бабуся, недалеких… От я, наприклад, належу до пестунчиків долі. Чого мені бракує? Маю бабусю, вустами якої промовляють кілька педагогічних поколінь… Маю таку молоду і таку гарненьку маму — сама нею милуюся і не розумію, чого вона не впала в око якомусь нашому олігархові, щоб нам не довелося перелітати кілька кордонів до того блондинистого данця. І, зрештою, я таки татова донька, а тато обіцяв мене не зрікатися. Бо колись давно сказав дивовижне слово «лю…»
• У бабусі існує теорія, що людина протягом свого життя має відчути на власній шкурі і багатство, і бідність. Хоча ми й не дуже заможні в порівнянні із іншими, але нам нічого не бракує. Менше вкусиш — швидше проковтнеш, повчала мене бабуся. Але мама розповідала, що в шкільні роки та ще й на першому курсі їм доводилося вигадувати так, щоб ніхто не помітив, наскільки вони важко живуть.
• Потім настали часи відносного добробуту, потім накрила нас «криза неплатежів», як мудро пояснювали з телеекрану, яка й розвалила нашу родину.
• Ми з бабусею ходили навідати татову донечку. Мою молодшу сестричку…
• Якось так вийшло — мої однокласники, всі до єдиного, чітко визначилися із своїм майбутнім. Лиш у мене воно було якесь туманне. Ну, поїду за кордон, ну, звикнуся за два роки до всього чужого. А далі? Ніхто не застрахований від несподіванок… Передумає мамин чоловік мене утримувати або його бізнес накриється. І що тоді? Повертатися на історичну батьківщину?
• Мене й справді украли… У мого тата. У моєї бабусі. У мого сусіда, що відвіз нас на потяг і цілував мене на пероні, не випускаючи з обіймів. Ми так з ним і не з’їздили в Карпати…
• Моє пристосування до нового способу життя відбувалося дещо болісно. Мамин чоловік відверто не пресував мене і часом виявляв деяку зацікавленість моїми справами, але ми обоє розуміли, що все це для годиться. Два роки перебування у своїй-чужій сім’ї навчили мене стриманості — і це добре. Я тішилася за маму, яка вже не мокне в морі із своєю грекинею, а їздить на різні прийняття в шикарних вечірніх сукнях і влаштовує домашні вечірки для чоловікових друзів. Я теж виходила ненадовго до гостей разом із двома дівчатками, відповідала на кілька запрограмованих запитань і поверталася до своєї кімнати. Данець мав вигляд щасливого чоловіка, і це заслуга моєї мами.
• А потім я переїхала в студентське містечко, хоча мене туди ніхто не випихав. Таким було моє рішення. Мама зазирнула мені в очі: мовляв, невже так зле… «Ти не маєш цього робити, — переконував мене мамин чоловік, — хіба тебе щось у нас не влаштовує?» Мене, звичайно, все влаштовувало, але я хотіла самостійності в усьому, як вчила мене моя бабуся. «Заможність часом сприяє лінощам, — писала вона в листі, – тому остерігайся звикати до багатства. У житті — як на довгій ниві…»
• На Різдво і на Паску я надсилаю вітальні листівки усім своїм однокласникам, татові, звісно, бабусі, моєму колишньому сусідові (до речі, ще не одруженому з якихось причин) і навіть деріку, отримуючи від них вітання навзаєм.
• Я лиш двічі приїздила в гості, і тоді ми з бабусею добами розмовляли, надолужуючи все несказане в листах. Мама вибирається до неї частіш — двічі на рік, бо відчуває свою вину за бабусину самотність. Та бабуся на такі речі має свій погляд: «Хто це такий мудрий сказав, що діти вічно в боргу перед своїми батьками?! Яка дурня! Мені особисто ніхто нічого не заборгував! Я маю те, що дав Бог. І дорікати Йому нема сенсу!»
• Життя триває, бо ж воно не що інше, як спосіб існування білкових тіл… А це процес вічний — його не спинити. І хоч я вже зовсім не схожа на колишню школярку з передмістя, в мені часом прокидається оте неслухняне зухвале дівчисько. Тоді мама, буває, вдавано сварить і погрожує: «Ось розповім про це бабусі!»