Урок літератури рідного краю (9 клас). Два генії українського народу: М. О. Максимович і Т. Г. Шевченко

Автор: Вчитель української мови, літератури та історії Ївженко Тетяна Олександрівна

На уроці учні знайомляться із представниками літератури Черкаського краю – Михайлом Максимовичем і Тарасом Шевченком, їхніми життєвими і творчими шляхами, характерами, світоглядами, поглядами на розвиток українського народу. На основі їхнього листування можна прослідкувати їх внутрішній світ.

МЕТА. Поглиблювати відомості про життя М.О. Максимовича та  його дружні  стосунки  із Т. Шевченком; розвивати логічне та образне мислення, культуру мовлення та читання; на прикладі взаємин видатних людей виховувати в учнів повагу і щирі почуття до інших, любов до рідного краю, свого роду.

 

ОБЛАДНАННЯ. Портрети  письменників, виставка їх творів.

 

ТИП УРОКУ: урок вивчення нового матеріалу. 

Хід  уроку

        І. Організаційний момент.

        ІІ.  Мотивація  навчальної  діяльності. Оголошення  теми  і мети  уроку.

Найвідомішими земляками нашого Черкаського краю є два генії українського народу. Один лірик, а інший науковець, один кріпак, а інший панич. Але доля поєднала їх у служінні своєму народу, у вірності своїй Батьківщині. Це Тарас Григорович Шевченко та Михайло Олександрович Максимович. Сьогодні ми ближче познайомимося з життєвими і творчими шляхами, характерами, поглядами, стосунками двох великих людей Черкащини.

       ІІІ. Актуалізація опорних знань учнів.

Бесіда:

1. Коли і де народився Максимович?

(хутір Тимківщина, 3 вересня 1804 рік)

2. Де навчався?

(В Золотоноші отримав початкову освіту, Новгород-Сіверська гімназія, Московський університет)

3. У скільки років став професором?

(29, в 1834 році професор кафедри ботаніки)

4. З ким із наших  земляків був знайомий та  товаришував?(Шевченко)
5. Коли і де народився Тарас Шевченко?

(9 березня 1814 року, в селі Моринці)

6. Де навчався?

(у дяка, в Академії мистецтв)

       ІV. Формування нових знань та способи діяльності

1. Повідомлення учнів.

•  Дитячі роки.
• Навчання в Новгород-Сіверській гімназії.
• Професор Московського університету.
• Максимович – ректор Київського університету.

(МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ.  М. О.  Максимович  народився 15 вересня 1804 року на х. Тимківщина недалеко  від  Золотоноші (тепер  це  село  Богуславець) в  родині в  родині  дрібномаєтного  дворянина Навчався  в Золотоніському  Благовіщенському  монастирі (1809-1811), у Новгород-Сіверській  гімназії(1811-1819) та  у  Московському  університеті (1819-1823) спершу  на  словесному,  а  потім на  природничому відділі  філософського  факультету. Батько Михайла, Олександр Іванович, у 19- річному віці дістав чин колезького реєстратора, тоді  ж одружився з Гликерією Федорівною  Тимківською. Обоє козацького роду. По матері у Михайла було аж 5 дядьків. Один із них Ілля Федорович Тимківський – доктор права, професор Харківського університету. Інший – Роман Федорович – професор грецької та римської словесності Московського університету. У міністерстві закордонних справ служив дядько Єгор Федорович. Найулюбленіший дядько – близький до декабристів Василь Федорович Тимківських. Всі вони були свого часу відомими літераторами і кожен тою чи іншою мірою вплинув на свого племінника Михайла. Оскільки хутір Тимківщина входив до Золотоніського повіту то і початкову освіту всі п’ятеро братів, а згодом і їхній племінник здобули у Золотоноші.

У 1808 році в Новгороді-Сіверському заходами Іллі Федоровича Тимківського відкрито гімназію,яка скоро набула слави найбільш професіонального навчального закладу. До неї у 1812 році і вступив для продовження своєї освіти Михайло. Захоплювався ботанікою,збирав гербарії.

Після закінчення гімназії в 1819 році він вступає до Московського університету на відділ словесності. Провчившись тут два роки, студент Максимович захоплюється ботанікою і переходить на природничо-математичний факультет цього ж університету. Успішно закінчивши цей факультет, він залишається на роботу спочатку в бібліотеці університету, в університетському гербарії, а згодом був призначений завідуючим ботанічним садом.

Працюючи на цій посаді вчорашній випускник готує лекційний курс      ботаніки і з 1828 року починає його викладання в університеті. 1833 року його затверджено ординарним професором кафедри ботаніки. За короткий час Максимович підготував понад 100 наукових праць, пов’язаних із природознавством.

Погіршилось здоров’я вченого, яке від природи було слабким. Майже перестало бачити ліве око, з’явилися ревматичні болі. Друзі знали про його хворобу і всіляко прагнули допомогти. Вони клопочуть про його переїзд до Кримського Нікітського ботанічного саду або до Одеси. Новоросійський губернатор граф М. С. Воронцов обіцяв університетським товаришам Максимовича влаштувати цей перехід, але практично нічого не зробив.

8 жовтня 1833 року цар підписав указ про утворення в Києві університету. 25 грудня 1833 року був затверджений статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 року відбувся «публічний акт відкриття» його.

Після передачі справ у Московському університеті, де йому довелося пропрацювати 11 років, Михайло Максимович виїхав з Москви 5 червня 1934 року і прибув до Києва 13 липня, де був призначений ректором Київського університету, але тут довелося пропрацювати йому лише близько  року.

Після довгих роздумів М. Максимович наприкінці 1835 року подав попечителю прохання про звільнення, через хворобу, з посади ректора і оселився в Прохорівці. Сюди до нього приїжджали студенти. А в 1843 році Максимович відновлює свою роботу на кафедрі російської словесності).

2. Розповідь учителя.

У січні 1844 року Максимович знайомиться з Т. Шевченком, який приїхав в свою першу подорож  в Україну (1843-1844 рр.).

                                            

3. Інсценізація уривку  з  твору  Миколи  Глухенького  «Михайло  Максимович».

Максимович  прогулюється  Києвом, зупиняється  біля  костьолу, бачить  молодого  художника, що  сидить неподалік  під  деревом  і  змальовує  з  натури  будову.  Михайло  Олександрович  зупиняється, зазирає  делікатно  до  нього  через  плече.  Професор  відходить  вбік  й  тихо  говорить:

М.: Боже мій, я випадково надибав на якогось незвичай­ного художника. Як малює! Та й сам такий гарний… Миле українське лице…

Художник саме підвів голову, відчуваючи стороннього, їхні погляди зустрілися: захоплений — Максимовича і здивований — художника.

Ш.: Мазня,— тихо мовив.— Шкода лишень зіпсованих фарб та полотна.

М.:  Я цього не сказав би! — вигукнув Максимович.— Навпаки, дуже жваво, тепло, піднесено ви оспівали таку сіру будівлю…

Поруч, прихилена до дерева, стояла друга картина, ма­буть, завершена, повернута намальованим до стовбура. Максимович не втримався:

М.:  Пробачте за нахабність, але дозвольте поглянути ще й на ту…

Ш.: Не закінчена.

М.:  Даруйте, але…

Ш.:  Прошу… Лишень будьте обережні, бо фарби ще не висохли.

Михайло Олександрович повернув картину і ахнув: пе­ред очима розкрився чудовий пейзаж з людьми на перед­ньому плані.

М.: Ви… ви справжній митець,— хвилювався Максимо­вич.— Як майстерно все схоплено і грайливо правдиво передано! Пробачте, як ваше прізвище? Хто ви?

Художник підвівся зі стільчика, чемно вклонився:

Ш.: Шевченко.

М.: Тарас?! — скрикнув учений і обійняв його.— Поет Тарас Шевченко. Читав. Знаю. Чув…

М.:  А ви? — спантеличено лише й спромігся видавити художник.

Ш.: Максимович.

У Тараса радо заблищали очі.

Ш.: Автор збірки українських пісень? Професор?

М.: Так.

Вони міцно обійнялися, розцілувалися на виду в здиво­ваних перехожих.

М.: Ви де зараз? У Києві проживаєте?

Ш.: Ні, так завітав.

М.:  Пішли до мене. Я тут недалеко, за купецьким са­дом зупинився.

Захопивши з собою всі речі, вони подалися вниз.

Ш.:   Я роз’їжджаю по Україні,— оповідав дорогою Та­рас Григорович,— підготовлюю офорти на історичну тему  для альбома «Живописна Україна». Недавно оце повер­нувся з Межигір’я. Думка ще побувати на Хортиці…

Схвильований Шевченко мовив:

Ш.:  Ви знаєте, коли я прочитав у вашій другій збірці  рекрутську пісню «До вдовиного двору», то ледве не за­плакав і дав сам собі тверде слово написати про горе  матері… Я ж з малюсінького відчув, що таке мати… Де б  не ходив, що б не робив, а на думці одне: написати щось велике, значне… Мислю так і почати:

Породила мати сина

В зеленій діброві.

Дала йому карі очі

І чорнії брови…

Максимович по-дружньому порадив:

М.: Тарасе Григоровичу, лише не гостро ставте питан­ня кріпаччини.

Ш.: Ви її що, виправдовуєте?

М.: Боже збав! Це злочин людства, але й проливати кров удруге чи варто? На все своя доба. Настане час — ніщо не втримає, а раніше нічого не вийде.

Ш.: Ви не перший і не останній з подібними обережни­ми поглядами. Я теж не за даремне пролиття крові. Та воля селянам конче необхідна. Т земля теж. А пан дасть їх охоче кріпакам?

М.: Безумовно — ні. Власність — дурна робоча сила.

Ш.: Мене за бунтаря сприйняли, ще як видавав «Гай­дамаків». Наша література — незаперечний факт іс­нування, а  Бєлінський  каже: створення літератури українською мовою не має під собою життєвої основи…

Зніяковілий Максимович тихо проказав:

М.: Ще давні римляни казали: людині властиво поми­лятися.

Ш.: Може й так,— відповів Шевченко і запитав:— А ви чим думаєте зайнятися в Києві?

М.: Хотілося б золоті гори перевернути, та забагацько різних перешкод. Поживемо — побачимо… В університеті місць немає. Обіцяють…

Сходять  зі  сцени…

4. Розповідь учителя.

Під час  першого  знайомства  Кобзар подарував ученому поему «Тризна» з власноручним написом. Їхня перша зустріч переросла незабаром у велику дружбу, щире побратимство, назавжди пройняті глибокою взаємною повагою й теплом.

Вони   вдвох жваво обговорюють ідею Тараса Григоровича щодо видання «Живописної України», можливість участі у майбутньому  Шевченка у Київській Археологічній комісії. Поїздка ця, як відомо, здійснилася і була для Кобзаря дуже плідною.

Одухотворений зустрічами з Шевченком, М. Максимович палко заохочує Тараса Григоровича до творчої й наукової співпраці, зокрема просить його взяти участь у третьому випуску редагованого ним «Киевлянина», у підготовці інших документальних збірників.

На превеликий жаль, реалізувати задумане не вдалося. Чергове загострення недуги, цього разу вже остаточно, відірвало Максимовича від викладацької діяльності в Київському університеті, й змусило у 1846 р. переїхати до родинного маєтку – Михайлової Гори. Відтоді він уже до кінця своїх днів житиме там, відірваний від великої науки.

В  травні 1847 р. він дізнається  про  арешт Шевченка за  участь в Кирило-Мефодіївському  братстві.

Усе це надзвичайно вразило й стурбувало вченого. Аби уникнути прикрих роздумів і самотини, він сповна віддається роботі в Археологічній комісії. Однак, як пише Михайло Максимович у своїй «Автобіографії», залишившись одиноким на Михайловій Горі ( після смерті батька і сестри Олени) й побачивши, «яко не добре чоловіку бути одному», він вирішує одружитися. Сталося це навесні 1853 р. – тоді Михайлу Олександровичу було майже п’ятдесят років. Марія Василівна була дочкою небагатого поміщика Товбача, що жив по сусідству. Була на ЗО років молодша Максимовича. Це була щаслива сторінка в житті вченого. «Новая спутница жизни моей доброе дитя, и я люблю ее», – Марія Василівна виявилася не лише чарівною жінкою, але й турботливою дружиною, матір’ю. Вона зуміла завоювати до себе глибоку симпатію чоловікових знайомих не тільки в Києві, а й у Москві, Петербурзі.

Життя Максимовича після одруження не виходить із звичної творчої колії. Як і раніше, він багато працює .

Але найбільшою радістю стала для Максимовича його зустріч із Т. Шевченком, який тоді повертався із заслання і зупинився в Москві ( на два тижні на квартирі у Щепкіна). Тарас Григорович часто буває  у  Максимовича, разом з ним відвідує інших друзів і знайомих –       С. Аксакова, О. Бодянського та ін. Вже наступного дня, по приїзді засланця з Нижнього Новгорода, до Шевченка завітав М. Максимович. Старого професора поет дуже поважав за науковий авторитет, Максимович дарує Шевченку своє історичне дослідження «Сказание о гетьмане Петре Конашевиче-Сагайдачном». Максимович із Марією Василівною по-дружньому ставилися до Шевченка, який з свого боку відповідав їм щирою прихильністю. Надзвичайно приємне враження справила на поета молода дружина вченого. Про це свідчать і спогади сучасників, і записи в «Щоденнику» Шевченка. Зокрема, 18 березня 1858 р. він пише: «Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего – это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер», а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

Пам’ятний був вечір 25 березня, на Благовіщення, коли М. Максимович улаштував на честь свого друга обід, на який було запрошено багато спільних друзів. На обіді господар проголосив написаний ним і присвячений Шевченкові вірш.

Учень читає вірш

На святе Благовіщення

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як дуже за тобою

Тужила Вкраїна —

Усе тебе вспоминала,

Як та мати — сина.

Твої думки туманами

На лугах вставали,

Твої сльози росицею

По степах спадали;

Твої пісні соловейком

В садах щебетали…

Бувай здоров нам на радость,

А собі на славу!

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю,—

Заспівай же нових пісень,

Щоб мати-Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила!

Збираючись їхати на Украну, Шевченко в першу чергу писав про це Максимовичу, звертався до нього «мій щирий, мій єдиний земляче…», обіцяв завітати на хутір під Прохорівкою. В листі до Марії Василівни від 22 листопада 1858 року він напівжартома просить: «Якби ще ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то ще було б так. А ви мабуть уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й поберемося».

Оселившись у Петербурзі, Шевченко весною 1859 року починає клопотання перед правлінням Академії мистецтв про дозвіл на виїзд до Київської, Полтавської та Чернігівської губерній терміном на 5 місяців — «для поправления здоров’я и рисования этюдов с натуры». Але вирушити на Україну було не так просто. Правлячі кола розуміли, яку небезпеку мала в собі поява Кобзаря серед обуреного кріпаччиною селянства. Перешкоди, що чинилися на кожному кроці, Тарас Григорович сприймав дуже боляче. В листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 року він з гіркотою писав: «Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатися надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать? Утікти хіба нищечком до вас та одружившися у вас і заховаться. Здається, що я так і зроблю. До 15 мая ждатиму паспорта, а там, що буде, то нехай те й буде».

Лише 25 травня, через три тижні після подання прохання,  Шевченко одержав дозвіл на виїзд, хоча  за ним було встановлено суворий нагляд скрізь, де міг би зупинитись або проїздити «отставной рядовой» і «свободный художник». Шевченко їде  до  свого  вірного товариша у  Прохорівку.

Максимовичі тоді мешкали в скромному будиночку, що стояв у затінку гіллястих акацій. Будинок був без викрутасів, помазаний глиною. Скромні, небагаті господарі жили в чотирьох низеньких, тісних кімнатках. Вони були умебльовані простими стільцями і лавами, крім того, стояли шафи з книгами, висіли темні ікони. На стінах – портрети друзів Максимовичів: Гоголя, Вяземського, Хомякова, Аксакова, Надєждіна, Веневітінова. Було ще декілька портретів Жуковського, Шевченка, Пушкіна. Вздовж трьох стін невеликої кімнатки, що служила господареві кабінетом, розміщалося в шафах понад 2000 томів бібліотеки. Крім того, в п’яти великих скринях зберігались газети, журнали, альманахи. Більша половина книг була з дарчими написами. Господар і сам любив дарувати книги. Даруючи книгу чи вириваючи з неї статтю для гостя, він примовляв: «Заради гостя, заради друга, заради друга дорогого».

Те жарке літо 1859 року назавжди запам’яталось і прохорівським селянам саме тим, що Михайлову Гору відвідав Шевченко. Відвідав убоге наддніпрянське село, його околиці, його людей, які знемагали у кріпацькій неволі. Народ підмітив прагнення Шевченка до широкого спілкування з простими людьми. Розповідають, що з цього приводу Марія Василівна Максимович навіть пожартувала: «От ви, Тарасе Григоровичу, давно змили з себе грязь кріпацьку, а все з ними запанібрата». «Кріпацьку грязь то я змив, – відповів Шевченко, – але шкіру зі свого серця кріпацького не зідрав».

За переказами селян, на Михайловій Горі Шевченко уподобав п’ятисотлітнього крислатого дуба, який і понині височить там, неподалік місця, де стояв будинок Максимовичів. Там Тарас Григорович подовгу сидів, писав. Напевне, тоді він працював над поемою «Марія».Тут же росте і сосна, під якою любив працювати і відпочивати М.В.Гоголь.

Тут малював наддніпровські краєвиди, тут писав поему «Марія». І перші слухачі – Максимовичі, вони глибоко сприймали твір. Тарас Григорович уважно прислухався до порад, але не сліпо сприймав їх. Виникали палкі дискусії, але демократичність Михайла Олександровича допомагала вгамувати яскраву політичну спрямованість гостя.

В архіві Київського музею зберігаються спогади мешканця Прохорівки Захарія Волошина – сучасника Шевченка: «Шевченка я добре знав. Жив він у Прохорівці довгенько, але кудись виїжджав та ховався, коли його шукала поліція. Був він середнього росту, темнорусий, на обличчя смагловатий. Одягався просто, по- селянському, ходив у свиті та шапці. Але одягав і іншу одежу. А був Шевченко дуже добрий чоловік. Помагав бідним і не любив панів».

На Михайловій Горі у 1859 р. Шевченко пробув не менше десяти днів. Від того часу лишилося принаймні три роботи Шевченка-художника. Серед них – начерк пейзажу олівцем з написом: «Коло Канева».

19 червня Шевченко написав портрет М. О. Максимовича та  його  дружини Марії Василівни.

                                              

Бесіда.

1.Якими  ви бачите подружжя Максимовичів?

2. Чи однаковий настрій у зображенні Михайла Олександровича та  Марії Василівни?
3. Як ставиться художник до своїх героїв? З чого це видно?

(Олівець художника не без гострої критичної спостережливості охопив і кволу вузькоплечу фігурку старого професора, і його підсліпуваті, під невеликими окулярами, очі, і худорляве, змарніле обличчя аскета з рідкими вусами. Через три дні після того, як було намальовано портрет М. О. Максимовича, художник створив і портрет Марії Василівни. Той же італійський олівець, та ж крейда і той же тонований папір, той же розмір. Та яка разюча зміна в настрої художника! Цей портрет створено єдиним зльотом, єдиним поривом натхнення. Перед нами – молодиця-українка у вишитій білій сорочці й корсетці – воістину довершений тип землячки поета. Тугий разок коралів оповиває ще по-молодому струнку й тонку шию. На голові – важка корона волосся, покритого легкою білою наміткою. Погляд великих виразних з поволокою очей жінки спрямований трохи вліво. Під час роботи над портретом Шевченко сказав Марії Василівні: «Де ж це я схибив – залишився бурлакою? Любив, мріяв, думав про це мало не з дитинства. А подруги такої, як ви, – чесної, розумної, душевної – нема. Ой, як гризе мене це, коли ви б знали!».Завершив портрет. Поставив підпис – «Т. Шевченко» і дату – «22 июня».)

Т. Г. Шевченко  в  кінці  червня 1859 р. змушений покинути Прохорівку . Він  їде у Петербург.

Стосунки Максимовича й Шевченка були дуже тісними, адже Максимович, будучи професором, очолюючи університет, звертається до Шевченка за порадою в листі:

«Як ся маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось… Тим часом посилаю тобі «Жабомишодраковку» Думитрашка; да ще й мої псалми… будь ласкав, подивись на сі псалми пильненько і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього слівця; з твоєї поради, може, і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь. Будь же здоров і світлоясен! Твой М. Максимович».

Останній лист з Михайлової гори одержав Шевченко за два місяці до своєї смерті 14 грудня  1860р., де  Максимович  просить: «Не забудьте и не оставьте без исполнения моей просьбы: собрать  для  меня  все Ваши  гравюры  нове; Вы  нам  дали только  две, а мне хочется иметь все их».

Максимовичі  чекали Тараса на Михайловій Горі влітку 1860 року, чекали Шевченка за кума, бо навесні у подружжя народився син Олексій. Та не дочекалися…

Наприкінці лютого 1861 року Максимович виїхав із засніженої Москви до Петербурга. їхав довго – заважали хурделиці. Нервував: дуже хотілося потрапити на іменини до Тараса, віз навіть добрий подарунок: вишиту сорочку та козацьку смушеву шапку. Новина, що Тараса немає, боляче  вразила  його. Максимович запізнився на три дні…

В тяжкій задумі повертався Максимович на Україну. Вірш «На смерть Т. Г. Шевченка» народжувався мимовільно. Жодного рядка не записав Михайло Олександрович на клаптик паперу, все трималося в пам’яті. Майже з усіма прохорівцями Максимович був присутній на Чернечій горі під час перепоховання великого друга 22 травня 1861 року, перепливши човном Дніпро. Над домовиною Кобзаря він прочитав свій вірш.

Сподівалися Шевченка

Сей год на Вкраїну,

А діждалися побачить

Його домовину.

Стоїть в Каневі в Соборі,

Вся  квітками вкрита,

По_козацьки  китайкою

Червоною  вкрита…

І  тільки  після  смерті Максимович і Шевченко  змогли бути поряд:

Їх гори дніпровська підкова

З’єднала для щастя-добра.

В Михайла – гора наукова,

В Тараса – лірична  гора. («Три  гори Черкащини» І. С. Дробного)

V. Застосування нових знань та способи діяльності.

Бесіда.

1. Коли і де народився Михайло Максимович? (15 вересня 1804р. на хуторі Тимківщина)

2.Де здобував освіту? ( Благовіщенський монастир в м. Золотоноша ( в 6 років), далі Новгород -Сіверська гімназія (1812 – 1819 рр.), 1829 – 1823 – Московський університет, словесне відділення, а через 2 роки переходить на природниче).

3.Ким був Максимович у нашій науці? ( вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф, письменник, перший ректор Київського університету.)

4.Як  називається садиба Максимовича в Прохорівці? (Михайлова Гора).

5. Коли Шевченко і Максимович зустрілися і де? (В Києві на початку 1844 року).

6.Що подарував поет ученому? (Поему «Тризна»).

7. Як звертався Шевченко до Максимовича в листах? («мій щирий, мій єдиний земляче»).
8. Як зустрів Максимович Шевченка після повернення із заслання? (Влаштував на честь нього бенкет 25 квітня 1858 року)
9. Що пам’ятного залишив Шевченко-художник на Михайловій горі? (Портрети Максимовичів)

VІ. Підсумок  уроку.

Отже, ми перегорнули одну із сторінок життєвого і творчого шляху Михайла Олександровича Максимовича. Познайомилися із київським періодом життя вченого,більше  дізналися про знайомство Тараса Шевченка з Михайлом  Максимовичем в 1844 році в Києві. Змогли  прослідкувати  теплі  взаємостосунки між Кобзарем та родиною  Максимовичів. На основі листів ми побачили, з якою щирістю і душевною  теплотою ці два  генії  звертаються  один до одного.

VІІ. Домашнє завдання.

Творче  завдання

      Напишіть лист-подяку  одному із  земляків Максимовичу чи Шевченку, висловіть своє захоплення їхньою діяльністю.

Список використаної літератури

1. М. Максимович. Листи. – К.: Либідь, 2004. – 312 с.
2. М. Максимович Киевь явился градом великим…: Вибрані українознавчі твори. – К.: Либідь, 1994. – 448 с.
3. М. Глухенький. Михайло Максимович. – К.: Молодь, 1969. – 248 с.
4. Н. Бойко. Михайло Максимович. Навіки з рідним краєм (фотонарис). –Черкаси: Брама, 2004.
5. І. Дробний. Груша серед поля. – Черкаси: Сіяч, 1996.
6. Т. Москаленко. Михайло Максимович і Шевченко. – Золотоноша, 2009. – 68 с.