mail@urok-ua.com

Виховний захід для учнів старших класів. Театралізоване свято «Доторкнутись до душі» (Вшанування пам‘яті Тараса Шевченка)

Автор: Учитель української мови і літератури Макота Ірина Іванівна

Виховний захід допоможе учням у формі театралізованої вистави розглянути цікаві факти із життя Т. Шевченка та ознайомитися з романтичними творами його творчості.


 

Мета: розширити знання учнів про життя та творчість Т.Г.Шевченка;

виховувати відчуття національної свідомості, поваги до історії рідної країни, її видатних діячів;

формувати в учнів уміння здобувати знання та відшукувати інформацію із додаткових джерел;

розвивати творчі здібності дітей: літературне читання, музичний слух, акторська гра.

Хід заходу

(Виходять ведучі)

1 ведучий. Шановні друзі! Ми раді вас вітати на нашому святі

2 ведучий . Це свято пам‘яті ,пошани і любові до великого сина України Тараса Григоровича Шевченка.

1 ведучий . Більше 200 років минуло відтоді, як за Божим велінням з‘явився на світ той, хто став правдою, честю і совістю нашого народу.

2 ведучий. З його пророчим словом підіймалися на повстання гнобленні і принижені.

1 ведучий. З його твердим і переконливим словом ішли у бій захисники Вітчизни

2 ведучий. Його тужливими словами плакали матері за загиблими синами.

1 ведучий. Його полум’яне слово і зараз надихає боротися за кращу долю для свого народу.

2 ведучий . І за 200 років міць його слова тільки кріпла і могутнішала.

1 ведучий. Він воістину пророк нашої долі, співець правди, співець честі. Він той, кого ми

називаємо – великий Кобзар.

2 ведучий. Тож запрошуємо вас разом з нами почути сьогодні не тільки поезії, а спробувати почути душу великого поета.

(Виходить малий Тарас)

Тарас. Як гарно, подивіться як тільки чудово навкруги. Яке синє небо над головою, а луги , річка, поле…

Як би мені хотілося все це намалювати, всю цю красу охопити і на картину перенести…

(пауза)

Казали у сусідньому селі живе маляр. Піду до нього, буду просити, щоб навчив мене малювати. Бо не маю більше сили втримувати в собі це нестримне бажання – малювати

(проходить далі)

  • Агов, дядьку, ви вдома?

Дядько. А хто там такий?

Тарас. Здорові були, дядьку!

Дядько. І тобі здраствувати. Ти чий такий будеш?

Тарас. Я, дядьку, Шевченків, із Кирилівки.

Дядько. А, Григорія значиться синок. І чого пожалував?

Тарас. Прохання у мене велике. Навчіть мене малювати!

Дядько. Малювати кажеш? То не кожному і дано, я тобі скажу. Ану дай сюди руки.

(роздивляється, хмурить брови)

Тарас. Ну що там, дядечку?

Дядько. Ні! Це руки не художника (відпускає руки)

Тарас. (спантеличено дивиться на свої руки) Дядечку, а подивіться ще раз, може, щось побачите.

Дядько. (знов дивиться на руки) Ні, немає в тебе таланту до малярства. Іди шукай собі інше заняття

(виходить)

Тарас. (виходить на середину сцени, дивиться на свої руки)

– Немає таланту,немає…Так для чого ж ти дав мені, Боже, таку душу – бачити всю цю красу.

Що ж мені робити, коли душа просить малювати?

(опускає голову, закриває обличчя, опускається на землю. Чути спів коників)

( Із-за сцени чути голос Катерини)

Катерина. Тарасе, Тарасику, ти де?(виходить)

Ось де ти. А я тебе всюди шукаю. Де тебе знову носить? Батько лаятиме, он уже і сонце сідає

(Тарас встає)

Тарас. Катре(кидається до сестри, обнімає) , сестричко моя люба

Катерина. Що це з тобою, Тарасе? Ти плакав? Хто тебе зобідив?

Тарас. Я, сестро, ходив до маляра в сусіднє село, просився в науку, а він сказав, що не маю таланту.

Катерина. Бідненький мій, ходімо додому, там уже вечеряти чекають, ходімо (ідуть)

(Стіл, батько, мати, діти)

Батько. Де ти його знайшла, Катре?

Катря. У степу сидів, у бур‘янах.

Батько. І чого ти там сидів ,Тарасе?

Тарас. Там красиво, батьку, а горизонт далеко-далеко. От, думаю, дійти б туди, де небо із землею сходиться (опускає голову)

Батько. Ой, сину, сину, що воно з тебе буде? Або велике ледащо, або велика людина, тільки й зараз вже знаю, що шлях твій довгий буде.

Мати. Сідайте до столу, а то схолоне все.

(всі сідають)

Батько. Спасибі Богу за хліб на столі, за небо над головою(хреститься). А тепер беріть ложки(діти починають їсти, а батько задумливо дивиться в небо)

Батько. Яка ніч ловка, як в пісні(починає співати, за ним мати , а потім і діти)

Ніч яка місячна…

(НАРОДНИЙ ВАРІАНТ)

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною –

I над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, – срiбною хвилею

Стелеться полем туман.

 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить:

Он на стрункiй та високiй осичинi

Листя пестливо тремтить.

 

Небо незмiряне, всипане зорями, –

Що то за божа краса!

Перлами ясними ген пiд тополями

Грає краплиста роса.

 

Ти не лякайся, що нiженьки босi

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу

 

(Чути грім , шум дощу)

Мати. Ой, дощ. Мерщій несіть усе у хату(всі метушаться, бігають, заносять стіл, чути регіт та писк)

————————–

(З іншого боку сцени виходить дорослий Тарас-солдат. Тарас у солдатській шинелі сідає на колоду)

Тарас

Ой гляну я, подивлюся

На той степ, на поле;

Чи не дасть бог милосердий

Хоть на старість волі.

Пішов би я в Україну,

Пішов би додому,

Там би мене привітали,

Зраділи б старому,

Там би я спочив хоч мало,

Молившися богу,

Там би я… Та шкода й гадки,

Не буде нічого.

Як же його у неволі

Жити без надії?

Навчіть мене, люде добрі,

А то одурію.

 

(схиляє голову) (підходить хлопчик – малий Тарас)

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах, на рідній Україні.

Хлопчик. І навіть штурхани мачухи і щоденна лайка не затьмарюють того відчуття.

Тарас. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії, надії і здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись, а що я маю натомість? Старість, бездомність, а ще гірше – неволю!

Мрії, кажеш,де ж ті мрії? Розбилися об мури солдатчини. Для чого ж я жив? Коли залишився сам і сліду по собі не лишив ніякого

Хлопчик. Неправда! Ти лишив по собі такий слід, що не забудеться людьми ніколи!

Тарас. Правда? Що ж то за слід?

Хлопчик. Слово твоє, вірші твої, безмежна любов до свого народу і України твоя. Їх завжди пам’ятатимуть

Тарас. Що це? Ти чуєш? Що це за звук?

(виходять маленькі діти у довгих сорочках, з довгим волоссям, що закриває їх обличчя, танцюють, стають у коло, гуртом промовляють)

Діти – русалки:

-Ух-ух, солом’яний дух-дух,

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Ух-ух,солом’яний дух-дух(присідають у коло, виходить дівчина-причинна, заходить у коло дітей)

Така моя доля… О боже мій милий!

За що ж ти караєш мене, молоду?

За те, що так щиро я полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж ї любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж мені долю, – я ще молоденька,

Бо люде чужії мене засміють.

Чи винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

мене, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», – каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке моє щастя, така моя доля!

 

(піднімаються русалки, танцюють навколо дівчини, імітуючи ,ніби забирають її з собою, зникають із сцени)

 

Тарас. Це ж моя «Причинна»

Хлопчик. Так, і у ній усі закохані дівчата впізнають себе.

Тарас. Закохані…А скільки їх було скривджених, знедолених? Пам‘ятаєш Катерину? Вона часто мені сниться з дитям на руках. Он дивись, це ж вона…

«Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш… Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

 

(Схиляється над дитиною і,плачучи, виходить)

Тарас. Бідні, нещасні жінки моєї України. Над вами глумилися, топтали вашу душу пани проклятущі.

Хлопчик. Скільки таких історій, розказаних тобою. І всі вони живуть у народі.

Тарас. Живуть… Вони приходять до мене у ці далекі аральські степи і крають моє серце.

Он знов якісь силуети..

(три русалки – дорослі дівчата у вінках із білих лілей танок, одна з русалок зупиняється, виходить наперед і читає уривок з «Русалки»)

 

«Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце:

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є-уп’ється

Не моїми кров-сльозами —

Синьою водою

Дніпровою… Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку…» –

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зустріли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я.

З сестрами гуляю

Опівночі. Та з будинку

Батька виглядаю.

 

Хлопчик. Тарасе, а ти любив колись так, як вони?

Тарас. Любив. Її звали Оксана Коваленко. Це було моє перше і чисте кохання. Нас розлучили відстань і люди. А Оксану, мою Оксану видали заміж.

Хлопчик. То це про неї ти написав поему «Мар‘яна-черниця»?

Тарас. Про неї. Її образ завжди у моїй пам‘яті

(інсценування уривку)

 

Петро:Мар`яно! Чого ж плачеш, моє серце?»

 

Маряна:«І сама не знаю…»

 

Петро:«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

 

Маряна:Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають…

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна…

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

 

Петро:Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі закопають…

Умру… не почую.

Не почую…»

 

: Мати:«Мар’яно!

(Петро ховається за тин)

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

 

Маряна:«А за кого, мамо!?»

 

Мати:«Хто вподоба, тому й оддам».

 

Співає Мар’яна:

 

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля —

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

 

Мати:«Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

 

Маряна:«Умру, серце мамо,

За сотником Іваном».

 

Мати:«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

 

Маряна:«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду».

 

Мати:«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

 

Маряна:«За старого… багатого…

За сотника Івана…» —

(Заплакала, Мар’яна. А потім сказала: )

 

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду

Нащо брови змальовала?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

(мати виходить ,повертається Петро)

 

Петро:«Мар’яно, Мар’яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

 

(дівчина плаче)

 

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’яні — серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую —

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш, червонієш…»

 

Маряна:«Коли-то те буде?»

 

Петро:«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

 

Маряна:Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

 

Петро:Чого ж знову заплакала?»

 

Маряна:«І сама не знаю».

 

(виходять, обіймаючись)

 

Тарас.

Що зі мною, я сплю чи марю. Чи це знов кара мені така.

Вони ідуть і йдуть до мене вдень і вночі, коли на самотині я думаю про тебе,Україно, про мій стражденний, скривджений народ. Вони не дають мені заснути, вони не дають мені забути, хто я і якої землі син.

(виходить жінка у довгій весільній сукні, обличчя закриває вуаль, сідає за фортепіано і грає)

Тарас. Я чую музику, хто може грати тут, серед диких степів?

(виходить на середину)

Тарас. Хто ти, Незнайомко? Чому я не впізнаю тебе?

(дівчина підводиться, бере запалену свічку, підходить ближче)

Дівчина.

Я твоя надія і омана,

Я твоя загублена судьба,

Я те полум‘я любові,

Що шукав усе життя.

Я та ніжність,що

Побачив ти в Оксані,

І та гордість, що

Несла Варвара Рєпніна,

Я мужицька простота і грубість,

Якою Ликера чарувала молода.

Ти мене шукав роки,

І обійшов усю країну,

Та не зустрів ти ту єдину,

Чиєї б попросив руки.

Я твоя мрія, твій вічний сон,

Твоя розрада і терпка любов.

Я лиш мана,

Я лиш журба.

Я лиш душі гірка сльоза

(повертається і йде)

Тарас. Чекай, не йди. Куди ж ти зникаєш? О Боже, ти знов мене караєш!

(падає на коліна)

Хлопчик.(підходить, кладе руку на плече) Тарасе,ходімо!

Тарас. Куди?

Хлопчик. У вічність, Щоб повернутися у реві Дніпра, у пориві вітру над його хвилями, у незламності тополі край дороги, у безмежності степу українського, у вічній пам‘яті твого народу.

(Тарас підводиться, бере хлопчика за руку і обоє зосереджено вдивляються в далечінь)

(виходять ведучі, стають з двох сторін від Тараса і хлопчика)

1 ведучий

Минають роки і навіть століття,

Та пам’ять живе у народних серцях.

Про того, хто велич своєї країни

Возніс у піснях і віршах.

2 ведучий

Молімось за нього, мужицького сина,

Величного сина своєї землі.

За тебе ,Тарасе, за тебе,Кобзарю,

В молитві складаємо руки свої

(виходять усі учасники і виконують пісню «Реве та стогне Дніпр широкий»)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 оцінок. Рейтинг публікації: 0 з 5)
20

А що ви думаєте про цю публікацію? Чи була вона для вас корисною?

Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 коментарів

  1. Дуже гарна робота.Все послідовно,вдумливо і цікаво! Використаю цей сценарій театралізованого дійства у себе в школі.Дякую!

  2. Ірино Іванівно, Вам вдалося в цікавій формі (театралізована вистава) не лише познайомити вихованців із новими фактами із життя та творчого шляху Кобзаря, а й почути його мрії, думки, сподівання. Перевонана, що доля Тараса Григоровича Шевченка, його поетичні твори не залишили байдужими ні учасників свята, ні глядачів.

  3. З кожним роком, все більше дізнаєшся про Тараса Шевченка. Пані Ірино, Ви знайшли і підібрали чудові вірші, які переплітаються з діалогами, гарно і спокійно змінюються картина на сцені. У сценарії відчуваєть патріотичний дух та повага до рідного народу. Дякую.

  4. З кожним роком, все більше дізнаєшся про Тараса Шевченка. Пані Ірино, Ви знайшли і підібрали чудові вірші, які переплітаються з діалогами, гарно і спокійно змінюються картина на сцені. Цікавий і хороший виховний захід. Наснаги Вам, у роботі.