mail@urok-ua.com

Виховний захід для учнів старших класів. Театралізоване свято «Доторкнутись до душі» (Вшанування пам‘яті Тараса Шевченка)

Автор: Учитель української мови і літератури Макота Ірина Іванівна

Виховний захід допоможе учням у формі театралізованої вистави розглянути цікаві факти із життя Т. Шевченка та ознайомитися з романтичними творами його творчості.


 

Мета: розширити знання учнів про життя та творчість Т.Г.Шевченка;

виховувати відчуття національної свідомості, поваги до історії рідної країни, її видатних діячів;

формувати в учнів уміння здобувати знання та відшукувати інформацію із додаткових джерел;

розвивати творчі здібності дітей: літературне читання, музичний слух, акторська гра.

Хід заходу

(Виходять ведучі)

1 ведучий. Шановні друзі! Ми раді вас вітати на нашому святі

2 ведучий . Це свято пам‘яті ,пошани і любові до великого сина України Тараса Григоровича Шевченка.

1 ведучий . Більше 200 років минуло відтоді, як за Божим велінням з‘явився на світ той, хто став правдою, честю і совістю нашого народу.

2 ведучий. З його пророчим словом підіймалися на повстання гнобленні і принижені.

1 ведучий. З його твердим і переконливим словом ішли у бій захисники Вітчизни

2 ведучий. Його тужливими словами плакали матері за загиблими синами.

1 ведучий. Його полум’яне слово і зараз надихає боротися за кращу долю для свого народу.

2 ведучий . І за 200 років міць його слова тільки кріпла і могутнішала.

1 ведучий. Він воістину пророк нашої долі, співець правди, співець честі. Він той, кого ми

називаємо – великий Кобзар.

2 ведучий. Тож запрошуємо вас разом з нами почути сьогодні не тільки поезії, а спробувати почути душу великого поета.

(Виходить малий Тарас)

Тарас. Як гарно, подивіться як тільки чудово навкруги. Яке синє небо над головою, а луги , річка, поле…

Як би мені хотілося все це намалювати, всю цю красу охопити і на картину перенести…

(пауза)

Казали у сусідньому селі живе маляр. Піду до нього, буду просити, щоб навчив мене малювати. Бо не маю більше сили втримувати в собі це нестримне бажання – малювати

(проходить далі)

  • Агов, дядьку, ви вдома?

Дядько. А хто там такий?

Тарас. Здорові були, дядьку!

Дядько. І тобі здраствувати. Ти чий такий будеш?

Тарас. Я, дядьку, Шевченків, із Кирилівки.

Дядько. А, Григорія значиться синок. І чого пожалував?

Тарас. Прохання у мене велике. Навчіть мене малювати!

Дядько. Малювати кажеш? То не кожному і дано, я тобі скажу. Ану дай сюди руки.

(роздивляється, хмурить брови)

Тарас. Ну що там, дядечку?

Дядько. Ні! Це руки не художника (відпускає руки)

Тарас. (спантеличено дивиться на свої руки) Дядечку, а подивіться ще раз, може, щось побачите.

Дядько. (знов дивиться на руки) Ні, немає в тебе таланту до малярства. Іди шукай собі інше заняття

(виходить)

Тарас. (виходить на середину сцени, дивиться на свої руки)

– Немає таланту,немає…Так для чого ж ти дав мені, Боже, таку душу – бачити всю цю красу.

Що ж мені робити, коли душа просить малювати?

(опускає голову, закриває обличчя, опускається на землю. Чути спів коників)

( Із-за сцени чути голос Катерини)

Катерина. Тарасе, Тарасику, ти де?(виходить)

Ось де ти. А я тебе всюди шукаю. Де тебе знову носить? Батько лаятиме, он уже і сонце сідає

(Тарас встає)

Тарас. Катре(кидається до сестри, обнімає) , сестричко моя люба

Катерина. Що це з тобою, Тарасе? Ти плакав? Хто тебе зобідив?

Тарас. Я, сестро, ходив до маляра в сусіднє село, просився в науку, а він сказав, що не маю таланту.

Катерина. Бідненький мій, ходімо додому, там уже вечеряти чекають, ходімо (ідуть)

(Стіл, батько, мати, діти)

Батько. Де ти його знайшла, Катре?

Катря. У степу сидів, у бур‘янах.

Батько. І чого ти там сидів ,Тарасе?

Тарас. Там красиво, батьку, а горизонт далеко-далеко. От, думаю, дійти б туди, де небо із землею сходиться (опускає голову)

Батько. Ой, сину, сину, що воно з тебе буде? Або велике ледащо, або велика людина, тільки й зараз вже знаю, що шлях твій довгий буде.

Мати. Сідайте до столу, а то схолоне все.

(всі сідають)

Батько. Спасибі Богу за хліб на столі, за небо над головою(хреститься). А тепер беріть ложки(діти починають їсти, а батько задумливо дивиться в небо)

Батько. Яка ніч ловка, як в пісні(починає співати, за ним мати , а потім і діти)

Ніч яка місячна…

(НАРОДНИЙ ВАРІАНТ)

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

 

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною –

I над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, – срiбною хвилею

Стелеться полем туман.

 

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить:

Он на стрункiй та високiй осичинi

Листя пестливо тремтить.

 

Небо незмiряне, всипане зорями, –

Що то за божа краса!

Перлами ясними ген пiд тополями

Грає краплиста роса.

 

Ти не лякайся, що нiженьки босi

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу

 

(Чути грім , шум дощу)

Мати. Ой, дощ. Мерщій несіть усе у хату(всі метушаться, бігають, заносять стіл, чути регіт та писк)

————————–

(З іншого боку сцени виходить дорослий Тарас-солдат. Тарас у солдатській шинелі сідає на колоду)

Тарас

Ой гляну я, подивлюся

На той степ, на поле;

Чи не дасть бог милосердий

Хоть на старість волі.

Пішов би я в Україну,

Пішов би додому,

Там би мене привітали,

Зраділи б старому,

Там би я спочив хоч мало,

Молившися богу,

Там би я… Та шкода й гадки,

Не буде нічого.

Як же його у неволі

Жити без надії?

Навчіть мене, люде добрі,

А то одурію.

 

(схиляє голову) (підходить хлопчик – малий Тарас)

Хлопчик. Не журися, Тарасе!

Тарас. Хто ти? Я тебе знаю?

Хлопчик. Звичайно знаєш. Я ж твоє дитинство.

Тарас. Так. Ти схожий на мене малого. Я тоді був щасливий серед степів, у бур‘янах, на рідній Україні.

Хлопчик. І навіть штурхани мачухи і щоденна лайка не затьмарюють того відчуття.

Тарас. Тоді я був вільний, як вітер у полі, як річка,яку неможливо спинити.

Хлопчик. Так, тоді були мрії, надії і здавалося ,що все ще попереду.

Тарас. То було колись, а що я маю натомість? Старість, бездомність, а ще гірше – неволю!

Мрії, кажеш,де ж ті мрії? Розбилися об мури солдатчини. Для чого ж я жив? Коли залишився сам і сліду по собі не лишив ніякого

Хлопчик. Неправда! Ти лишив по собі такий слід, що не забудеться людьми ніколи!

Тарас. Правда? Що ж то за слід?

Хлопчик. Слово твоє, вірші твої, безмежна любов до свого народу і України твоя. Їх завжди пам’ятатимуть

Тарас. Що це? Ти чуєш? Що це за звук?

(виходять маленькі діти у довгих сорочках, з довгим волоссям, що закриває їх обличчя, танцюють, стають у коло, гуртом промовляють)

Діти – русалки:

-Ух-ух, солом’яний дух-дух,

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Ух-ух,солом’яний дух-дух(присідають у коло, виходить дівчина-причинна, заходить у коло дітей)

Така моя доля… О боже мій милий!

За що ж ти караєш мене, молоду?

За те, що так щиро я полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж ї любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж мені долю, – я ще молоденька,

Бо люде чужії мене засміють.

Чи винна голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

мене, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як бог нам дає:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», – каже думка, жалю завдає.

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке моє щастя, така моя доля!

 

(піднімаються русалки, танцюють навколо дівчини, імітуючи ,ніби забирають її з собою, зникають із сцени)

 

Тарас. Це ж моя «Причинна»

Хлопчик. Так, і у ній усі закохані дівчата впізнають себе.

Тарас. Закохані…А скільки їх було скривджених, знедолених? Пам‘ятаєш Катерину? Вона часто мені сниться з дитям на руках. Он дивись, це ж вона…

«Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш… Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»

 

(Схиляється над дитиною і,плачучи, виходить)

Тарас. Бідні, нещасні жінки моєї України. Над вами глумилися, топтали вашу душу пани проклятущі.

Хлопчик. Скільки таких історій, розказаних тобою. І всі вони живуть у народі.

Тарас. Живуть… Вони приходять до мене у ці далекі аральські степи і крають моє серце.

Он знов якісь силуети..

(три русалки – дорослі дівчата у вінках із білих лілей танок, одна з русалок зупиняється, виходить наперед і читає уривок з «Русалки»)

 

«Породила мене мати

В високих палатах

Та й понесла серед ночі

У Дніпрі скупати.

Купаючи, розмовляла

Зо мною, малою:

«Пливи, пливи, моя доню,

Дніпром за водою.

Та випливи русалкою

Завтра серед ночі,

А я вийду гуляти з ним,

А ти й залоскочеш.

Залоскочи, моє серце:

Нехай не сміється

Надо мною, молодою,

Нехай п’є-уп’ється

Не моїми кров-сльозами —

Синьою водою

Дніпровою… Нехай собі

Гуляє з дочкою.

Пливи ж, моя єдиная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте русалоньку…» –

Та й заголосила,

Та й побігла. А я собі

Плила за водою,

Поки сестри не зустріли,

Не взяли з собою.

Уже з тиждень, як росту я.

З сестрами гуляю

Опівночі. Та з будинку

Батька виглядаю.

 

Хлопчик. Тарасе, а ти любив колись так, як вони?

Тарас. Любив. Її звали Оксана Коваленко. Це було моє перше і чисте кохання. Нас розлучили відстань і люди. А Оксану, мою Оксану видали заміж.

Хлопчик. То це про неї ти написав поему «Мар‘яна-черниця»?

Тарас. Про неї. Її образ завжди у моїй пам‘яті

(інсценування уривку)

 

Петро:Мар`яно! Чого ж плачеш, моє серце?»

 

Маряна:«І сама не знаю…»

 

Петро:«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчино,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

 

Маряна:Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають…

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна…

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

 

Петро:Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі закопають…

Умру… не почую.

Не почую…»

 

: Мати:«Мар’яно!

(Петро ховається за тин)

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

 

Маряна:«А за кого, мамо!?»

 

Мати:«Хто вподоба, тому й оддам».

 

Співає Мар’яна:

 

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка меж квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля —

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

 

Мати:«Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

 

Маряна:«Умру, серце мамо,

За сотником Іваном».

 

Мати:«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годувати».

 

Маряна:«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду».

 

Мати:«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

 

Маряна:«За старого… багатого…

За сотника Івана…» —

(Заплакала, Мар’яна. А потім сказала: )

 

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду

Нащо брови змальовала?

Дала карі очі?

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

(мати виходить ,повертається Петро)

 

Петро:«Мар’яно, Мар’яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далеко! щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

 

(дівчина плаче)

 

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’яні — серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую —

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш, червонієш…»

 

Маряна:«Коли-то те буде?»

 

Петро:«Швидко, швидко, моя рибко,

Молись тілько богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

 

Маряна:Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

 

Петро:Чого ж знову заплакала?»

 

Маряна:«І сама не знаю».

 

(виходять, обіймаючись)

 

Тарас.

Що зі мною, я сплю чи марю. Чи це знов кара мені така.

Вони ідуть і йдуть до мене вдень і вночі, коли на самотині я думаю про тебе,Україно, про мій стражденний, скривджений народ. Вони не дають мені заснути, вони не дають мені забути, хто я і якої землі син.

(виходить жінка у довгій весільній сукні, обличчя закриває вуаль, сідає за фортепіано і грає)

Тарас. Я чую музику, хто може грати тут, серед диких степів?

(виходить на середину)

Тарас. Хто ти, Незнайомко? Чому я не впізнаю тебе?

(дівчина підводиться, бере запалену свічку, підходить ближче)

Дівчина.

Я твоя надія і омана,

Я твоя загублена судьба,

Я те полум‘я любові,

Що шукав усе життя.

Я та ніжність,що

Побачив ти в Оксані,

І та гордість, що

Несла Варвара Рєпніна,

Я мужицька простота і грубість,

Якою Ликера чарувала молода.

Ти мене шукав роки,

І обійшов усю країну,

Та не зустрів ти ту єдину,

Чиєї б попросив руки.

Я твоя мрія, твій вічний сон,

Твоя розрада і терпка любов.

Я лиш мана,

Я лиш журба.

Я лиш душі гірка сльоза

(повертається і йде)

Тарас. Чекай, не йди. Куди ж ти зникаєш? О Боже, ти знов мене караєш!

(падає на коліна)

Хлопчик.(підходить, кладе руку на плече) Тарасе,ходімо!

Тарас. Куди?

Хлопчик. У вічність, Щоб повернутися у реві Дніпра, у пориві вітру над його хвилями, у незламності тополі край дороги, у безмежності степу українського, у вічній пам‘яті твого народу.

(Тарас підводиться, бере хлопчика за руку і обоє зосереджено вдивляються в далечінь)

(виходять ведучі, стають з двох сторін від Тараса і хлопчика)

1 ведучий

Минають роки і навіть століття,

Та пам’ять живе у народних серцях.

Про того, хто велич своєї країни

Возніс у піснях і віршах.

2 ведучий

Молімось за нього, мужицького сина,

Величного сина своєї землі.

За тебе ,Тарасе, за тебе,Кобзарю,

В молитві складаємо руки свої

(виходять усі учасники і виконують пісню «Реве та стогне Дніпр широкий»)

Подобається
Подобається У захваті Ха-ха Ого Сумно Злість
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 оцінок. Рейтинг публікації: 0 з 5)
67

Відгуки та пропозиції

Авторизуватись з допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 коментарів

  1. Чудовий захід! А театралізована форма взагалі надає йому ще більше колоритності! Вдало поєднані усі репліки, уривки, пісні, що дасть змогу учням зацікавитися. Дякую, я зможу використати дещо із заходу на своїх уроках!

  2. Привіт, Ірино Іванівно! Тарас Шевченко не залишив якихось праць з педагогіки, але його геніальні поетичні й прозові твори насичені проблемами навчання і виховання, вони несуть молоді виховний потенціал, спрямований на плекання національної свідомості, патріотизму, духовного збагачення особистості. Ваш сценарій- велика виховна сила , невичерпне джерело у вихованні нових національно свідомих поколінь української молоді. Уклін Вам за Театралізоване свято «Доторкнутись до душі» – шану Великому Кобзареві! Дякую і обов’язково спробую реалізувати.

  3. Пізавальний сценарій. В цікавій формі учні мають змогу познайомитись із творчістю Тараса Григоровича Шевченка. Такі заходи привертають увагу школярів, адже театральні постановки –
    це завжди цікаво. Також важливо, що вони допомагають розвивати пам’ять, акторські здібності, впевненість, творчість.

  4. Учитель вдало використав поезії Т.Г.Шевченка, уривки із його творів. Хотіла спочатку сказати про те (пробачте за відвертість), що пісня “Ніч яка місячна” написана в 1870 році, коли Шевченка вже не було живого, але потім, коли прочитала діалог з дитинством, передумала.

  5. Вид свята – таетралізована вистава ,досить доречний. Бо діалоги малого Шевченка з дітьми якнайкраще розкривають почуття та переживання поета, що згодом виллються в поезії, сповнені болю і туги.Поезії підібрані майстерно і розвивають в учнів творчі здібності , бентежать душу.

  6. Свято, яке проводять в школах кожного року, без винятку. Не знаю, що ще можна сказати про Т.Шевченка, як описати йго життєвий і творчий шлях. Але кожен вчитель – творець бачить це по-своєму. Сценарій гарно побудований, виділено основні твори, які актуальні й в наш час. хотілося б тісного переплетіння з сучасністю, без перебільшення звісно. Дякую, що поділилися.

  7. Дуже гарна робота.Все послідовно,вдумливо і цікаво! Використаю цей сценарій театралізованого дійства у себе в школі.Дякую!

  8. Ірино Іванівно, Вам вдалося в цікавій формі (театралізована вистава) не лише познайомити вихованців із новими фактами із життя та творчого шляху Кобзаря, а й почути його мрії, думки, сподівання. Перевонана, що доля Тараса Григоровича Шевченка, його поетичні твори не залишили байдужими ні учасників свята, ні глядачів.

  9. З кожним роком, все більше дізнаєшся про Тараса Шевченка. Пані Ірино, Ви знайшли і підібрали чудові вірші, які переплітаються з діалогами, гарно і спокійно змінюються картина на сцені. У сценарії відчуваєть патріотичний дух та повага до рідного народу. Дякую.

  10. З кожним роком, все більше дізнаєшся про Тараса Шевченка. Пані Ірино, Ви знайшли і підібрали чудові вірші, які переплітаються з діалогами, гарно і спокійно змінюються картина на сцені. Цікавий і хороший виховний захід. Наснаги Вам, у роботі.