Есе вчителя початкових класів
Автопортрет «Я – педагог і особистість»
Автор: вчитель початкових класів Закордонець Наталія Миколаївна
Професія вчителя – це не тільки дар від Бога, а й дуже відповідальна та важка праця. Вчитель вкладає в кожну дитину своє серце і душу. Вчитель, як творець намагається надати дітям усе, що вміє сам, щоб вони стали: чудовими лікарями, директорами, юристами, журналістами, художниками, і просто хорошими людьми.
Тому завдання сучасного вчителя – створити всі умови для розвитку дитини, щоб після закінчення школи він міг працювати, вчитися, служити.
Труднощі існують в будь-якій професії, але професія вчителя – особлива. Найбільша складність, на мою думку, полягає в тому, щоб прокласти стежку до душі дитини. І цей зв’язок часом буває настільки крихким, що досить необережного слова, щоб порвати його назавжди. Але якщо вчителю вдалося налагодити цей зв’язок, з’являється відчуття легкості і свободи. Коли входиш в клас і бачиш ці очі, ти розумієш, що повинен зробити дуже багато, щоб в цих очах не з’явилася нудьга, страх або роздратування; щоб ці очі не відвернулися від тебе і не втратили інтерес. Необхідно навчитися любити своїх учнів. Любити всіх. У нашій професії головні любов і віра. Любити своїх учнів – це вірити в них. Вірити в можливості учня, показувати, що кожен з них талановитий по-своєму . Віра в учня – це головне. Я вірю, в учнів і приймаю їх .
Я виросла в сім’ї, в якій мама все життя працювала в щколі вчителем початкових класів, батько був майстром профнавчання в професійному училищі, тітка – філологом. Я з самого малечку спостерігала за маминою роботою. Можна так сказати, що я виросла в школі. Я не уявляла своє життя без школи, без учнів. Я навчалася цієї професії ще в дитинстві. Тоді це була моя улюблена гра навчати дітей. Я навчала не ляльок і ведмедиків. Я організовувала у своєму дворі дітей, виносила прописи, підручники, заводила зошити. І вчила молодших дітей читати і писати. Вже тоді сусіди казали, що це, мабуть, майбутня вчителька.
Так сталося, що свій перший урок у житті я провела, коли була ученицею третього класу . Мама набрала перший клас, а другого вересня вона потрапила до лікарні. І завучі в школі довірили мені провести першій урок, поки не знайшли заміну. Я цей урок не забуду ніколи. Я його згадую все життя. Я ніколи не забуду тих дитячих очей, які так уважно дивилися на мене і слухали кожне моє слово. Я їм читала оповідання Миколи Носова «Дружок». Мабуть саме той урок став найголовним, що підштовхнуло мене зрозуміти, що це саме те, чим я хочу займатися по життю. У старшій школі я вчилася в педагогічному класі, де ми проводили багато уроків, виховних заходів.
Десять років, я не могла потрапити до школи. Я працювала вихователем в дитячому садочку, бібліотекарем в педагогічному вузі. Але мрія моя не згоріла за такий довгий час. Я не просто обрала цю професію. Я не могла обрати іншу дорогу в житті. І нарешті я потрапила в свою рідну школу де багато років працювала моя мама , вчилась я і мій син. Школа – це мій рідний дім. Яке велике задоволення я отримую від спілкування з учнями, насолоджуюсь коли бачу іскорки в їхніх оченятах. Яке це щастя бачити, як розумово зростають твої учні, бачити радість на обличчях, коли вони вранці поспішають до школи. В цей час забуваєш про втому і радієш життю.
Працюючи вже стільки років у школі, я розумію, щоб бути цікавою дітям, потрібно завжди вчитися, постійно бути у творчому пошуку. Мені небайдуже, якими виростуть мої учні. Нехай не всі стануть великими людьми, але найголовніше, щоб з них виросли справжні громадяни: добрі, чуйні, працьовиті. Тому намагаюся своїм особистим прикладом показувати, як повинні проявлятися в людині ці якості. Крім того, намагаюся бути професіоналом і особистістю, не просто займати робоче місце, але і показувати своїм особистим прикладом. Щоб бути професіоналом, прагну добре знати свій предмет, підвищувати свою педагогічну майстерність, вивчати психологічні особливості школярів. Як особистість, намагаюся бути цікавою, творчою. Я намагаюся йти в ногу з життям: закінчила курси англійської мови, оволоділа комп’ютером, знаходжу цікаву інформацію, роблю дидактичні ігри. А найбільшою винагородою для вчителя є досягнення його учнів, їх життя, і відчуття того, що ти допоміг ставленню людини.
Моє педагогічне кредо: «Учитель, будь сонцем, що випромінює людське тепло, і будь благодатним ґрунтом для розвитку людських почуттів; сій знання не лише в пам’яті, й свідомості твоїх учнів, а передусім у їхніх душах і серцях».
Дуже радує, що пані Наталя не випадкова людина в нашій освітянській сім”ї. Учитель – це, швидше, образ життя ( деякі говорять, що діагноз). Цю професію повинні вибрати люди, що люблять дітей. Діти цінують педагогів не за ім’я, а за людяність і майстерність. Дійсно, в який би час ми не жили, як би не оновлювали інформаційно-методичне оснащення в школах, як би не модернізували навчальний процес, дитина завжди залишається дитиною, для якої найважливішим умовою навчання є душевність спілкування і сприйняття його як особистості.
Що можна сказати? Наталіє Миколаївно, якщо ви дійсно відчуваєте те, що пишите – ВИ справжній учитель закоханий у свою роботу, у своїх учнів, в саме життя. Побільше б таких педагогів! Дякую, що поділилися своїми думками.
Наталіє Миколаївно, з Вашого твору-роздуму видно, що Ви – Вчитель з великої літери, людина душевної доброти, закохана в свою роботу. Ви – артист, роль якого триває не одну годину і не дві, а довгі роки, Ви повністю занурилися у свою роль і живете нею, а ще, щоб бути цікавою дітям,постійно вчитеся, постійно у творчому пошуку. Честь Вам і хвала!!!
Дякую за Ваше есе, за цю сповідь. У кожного з нас своя історія, яка привела до педагогічної діяльності. Як спостерігаю 20 років, то мало хто з “випадкових” людей, які отримали диплом вчителя, залишились працювати з дітьми. Наша робота-це не робота, а покликання, інакше ніяк)))))
Ваше натхнення та життєвий досвід надихають на нові звершення. У час, коли наша професія не є для суспільства значущою, не ціниться батьками та дітьми ( доволі часто), мати такі переконання, таку впевненість у своєму виборі – дуже важливо. Бажаю Вам нових звершень, а нам усім – достойної оплати нашої праці та достойного місця у суспільстві.
Як добре, що до школи приходять працювати такі молоді і натхненні вчителі, як Наталія Миколаївна. По-іншому не могло й бути в родині педагогів. Якщо для вчителя школа – рідний дім, то вихованцям можна тільки по-доброму позаздрити. Успіхів і постійного творчого горіння!
Наталіє Миколаївно! Коли читала про Ваші почуття та думки про одну із найкращих професій на світі – професію вчителя, то зрозуміла , що Ви учитель з великої літери , тобто за покликанням. Ви – справжній та творчий учитель- і таких зараз мало. Учителю! Хай щастить Вам! Дякую .
Наталіє Миколаївно! Читаючи Ваші думки про одну із найважливіших професій на світі – професію вчителя, я розумію, що Ви є дійсно вчителем за покликанням. А Ваша любов до дітей, наполегливість у досягненні поставленої мети та намагання освоювати щось нове говорить про те, що Ви ще і цікавий, творчий, з великим люблячим серцем Вчитель. Хай щастить Вам!
Мабуть, щемкі відчуття ” вчительки-третьокласниці”, мами-вчительки і дали поштовх обрати свій життєвий шлях, а ще довга , але вже осмислена дорога довжиною в 10 років до вже першого дорослого уроку. Творчих вам злетів до вершин педагогічної діяльності!
Шановна пані Наталя, читаючи Ваше есе, я відчівала, якою любовю і відданістю наповнене Ваше серце до улюбленої справи. Наскільки натхненно Ви описали свій життєвий шлях, поязаний зі школою, з дітьми. Саме про таких вчителів можна сказати словами В.О.Сухомлинського – Серце віддають дітям. Успіхів, наснаги, прфесійного росту.
Щановна, пані Наталю, з Вашого есе зрозуміло, що школа стала для Вас сенсом життя. А діти, які приходять до Вас – стають , як рідні. Успіхів і процвітання Вам!
Так,діти,які виросли у вчительських сім`ях, – це справжні творці дитячих душ.Вони знають,вміють та розуміють ,що хоче кожна індивідуальність,як маленька,так і більша.Вірю,що Наталія Миколаївна-педагог від Бога,а учні та школа- то її життя.