Громадянськість учнівської молоді як педагогічна категорія

Автор: викладач української мови та літератури ГНАТЕНКО СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА

До визначення сутності громадянськості спонукає розуміння того, що між особистістю і суспільством утворюється взаємозв’язок, що носить об’єктивно-суб’єктивний характер. Означає, що в системі суспільної практики відбувається накопичення громадянських цінностей, спроектованих на те, щоб особистість їх сприйняла, освоїла і використала у житті. Водночас, на рівні окремої особистості відбуваються процеси, пов’язані з прийняттям окремих цінностей, залученням їх до складу особистісно-значимих.

Проблемою виховання громадянина переймалися І.Котляревський, Г.Сковорода, О.Духнович, Т. Шевченко, К.Ушинський. Вони вказували на те, що виховуючи громадянина, необхідно розвивати якості: честь, благородство, старанність, скромність, співчуття, любов до праці та вітчизни, мови, культури, науки й мистецтва. З погляду Г.Сковороди, людина повинна бути вільною, освіченою, моральною, фізично загартованою, вольовою і працьовитою. І.Котляревський розглядав людину як суб’єкта власного розвитку, наголошував на розвитку умінь і навичок самопізнання, самооцінки, самоуправління.

На думку О.Духновича, виховання громадянина слід здійснювати українською мовою, спиратися при цьому на культурні та народні традиції народу. Т.Шевченко відстоював національну систему виховання, говорив, щоб стати громадянином країни, треба бути відданим своєї Батьківщини, любити рідну мову, вірити у свій народ, боротися за його щастя й майбутнє. К.Ушинський наголошував на вихованні громадянина і формуванні у молоді гуманних почуттів: любові, поваги, доброти, співчуття, піклування про народ, розвиток національної свідомості у молоді.

Серед основних рис громадянина А.Макаренко виділяв ті, що пов’язані з кваліфікованою працею та відносинами в колективі; свідомою дисципліною і відповідальністю, політичною й економічною вихованістю; наявністю високої культури. Він пропонував формувати свідому дисципліну, колективістську етику, уміння гармонійно поєднувати власні інтереси з інтересами та діяльністю суспільства. Виховання громадянина, має бути пов’язане з вихованням свідомого патріота, людини, віддана своїй державі та суспільству [1, с.146].

В.Сухомлинський розглядав можливості виховання громадянина-патріота в поєднанні з суспільством, який любить свою Батьківщину, радіє, страждає, усі свої сили віддає служінню народу, уміє жити серед людей згідно з правилами людських взаємовідносин. Педагог вважав підґрунтям виховного ідеалу загальнолюдські й національні цінності: Любов до рідної землі, родини, мови, історії та культури українського народу [2, с. 215].

У науковій літературі знайшли висвітлення такі питання як: проблеми вироблення державної стратегії освіти і виховання громадянина сучасної України (М.Іванов); методологічні аспекти національного виховання (В.Кириченко, І.Мартинюк); особистість в освітній системі (В.Кремень); громадянське виховання як умова гуманізації освіти (В.Гришин); теоретико-технологічні засади особистісно орієнтованого виховання (І.Бех, А.Бойко, В.Бутенко, О.Сухомлинська).

Особливого значення набувають педагогічні дослідження, у яких визначаються шляхи громадянського виховання молоді, зокрема, соціально-економічні умови формування громадянськості та соціалізації у виховному процесі середньої та вищої школи (В.Плахтєєва, О.Севаст’янова, Н.Чернуха); патріотичне виховання молоді (О.Абрамчук, А.Богульський); виховання громадянської самосвідомості учнів засобами символіки народного мистецтва України, у процесі інтерпретації літературно-художніх творів, естетичного одухотворення учнівської та студентської молоді (Л.Бутенко, П.Гомон, О.Красовська, Г.Шевченко).

Отже, громадянськість є не лише соціальною, психологічною, але й педагогічною категорією, що засвідчує про можливості послідовного та цілеспрямованого збагачення і розвитку найважливіших громадських якостей особистості та її ставлення до суспільного середовища, цінностей культури,  державотворчих процесів тощо.

Кожний із компонентів цього об’єктивно-суб’єктивного взаємозв’язку має внутрішню потребу у налагодженні тісної взаємодії та взаємозбагаченні. Адже, за цих умов громадянськість набуває нової якості, перетворюється у систему, здатну до самоорганізації, забезпечення потреб як внутрішнього (особистісного), так і зовнішнього (соціального) змісту.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Макаренко А. Методика виховної роботи. – К.: Рад.школа, 1990. – 366 с.
2. Сухомлинський В.О. Духовний світ школяра // Вибрані твори: У 5 т. – Т. 1. – К.: Рад.школа, 1976.- 396 с.